Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

оперся руками об землю, підняв голову, скільки міг, бувши волочений, і учинив останнє поклоніння святому мученику перед церквою його — так посеред лютих мук і ран він здійснив діло, пристойне благочестю. Відтак один із кровопивців тих, це побачивши, ім'я його Филоматій, схопив якесь велике дерево, вдарив ним міцно в чесну голову святого й розбив її, отож там преподобний і віддав духа в Божі руки. На вбивцю ж того раптово на тому-таки місці напав біс, і заволав той страшним голосом та й упав перед усіма, волаючи жахливо, та пружачись, і піною стікаючи, і зубами скрегочучи. І доти був мучений бісом, доки зле не викинув окаянний своєї душі. Зборище ж роз'ятрених кровопивців не припинило мучительства, бо являло свою звірину лютість над мертвим, ніби пси голодні, тіло преподобного по вулицях волочучи, камінням його б'ючи, — і відривалися члени від святого його тіла та й валялися по дорозі: там пальці, там рука, в іншому місці нутрощі його. Один із беззаконних підняв обома руками великого каменя, ударив ним у черево преподобного, і тоді розпалося черево, виливши все внутрішнє його, і обагрилися вулиці міські кров'ю святого, що пролилася, як вода. Не тільки чоловіки, але й жінки, і малі хлопці, із училищ своїх спішно вийшовши, камінням кидали на волочене мертве тіло;

таке-бо повеління вийшло від царя: коли хто не кине каменем на Стефана Авксентіянина, той цареві є супротивний і підлягатиме покарі. Весь-бо народ зловірних од малого до старого побивали камінням убитого. Коли ж притягнене було тіло святого на волове місце, один корчемник, варячи рибу, побачив волоченого і, гадаючи, що живий іще він, схопив запалену головешку, і вдарив нею сильно в голову святого, і там витік мозок його. Один же правовірний муж на ймення Теодор, слідуючи за тим збуреним собором, бажав побачити, де кинуть багатостраждальне те тіло, і, побачивши витеклого мозка з голови святого, удав, що впав на землю, ніби перечепившись, і мозка святого таємно зібрав у чисту полотнину, сховав ув одежу свою, і знову вслід за ними побіг. Була тоді ще жива одна старша сестра преподобного Стефана, котра в одному із візантійських монастирів постриглася в іночий чин. Отож потягли тіло преподобного до того монастиря, щоб і сестра його, за царевим повелінням, кинула на нього каменем, але та, довідавшись про те, втекла зі своєї келії і сховалася у якомусь гробівці. Шукали її ретельно всюди, але не знайшли.

Відтягли-бо звідтіля тіло блаженного на місце, що звалося Пелагієне гробище, — була-бо раніше там церква святої мучениці Пелагії, яка від старості впала; потім злочестивий цар і основи її розкидав, а на тому місці повелів викопати глибоку яму, в яку вкидали трупи убогих поган. До тієї-ото ями відтягли святе те тіло, вкинули в неї й уподобили преподобного із беззаконними. Так загинув преподобний отець наш Стефан, місяця листопада у 28-ий день, у п'ятдесят третє літо від свого народження. Був-бо зранку день той світлий вельми, і сонце сяяло пресвітлим промінням. На третю ж годину дня раптово зі східного боку явилася вогненна хмара поверх тієї гори, де був монастир преподобного, відтак померкло сильно повітря над містом, і стало видно день не як день, а як ніч — пітьма велика найшла. Потому знялася велика буря й впав на Царгород великий град і побив багатьох навіть до смерті.

Цар же раніше згаданих двох братів, котрих посилав вночі до темниці забити блаженного Стефана, покарав смертю — як таких, що не послухали повеління його. По тому тих преподобних отців, котрі були зі Стефаном у темниці, погубив різними смертями. Правовірний же чоловік Теодор, котрий зібрав мозка преподобного Стефана, пішов до монастиря святого Дія і віддав того мозка таємно ігуменові, оповівши докладно йому все про святого Стефана. Ігумен же зі слізьми та зітханням вислухав, що сталося, прокляв царя як єретика та відступника; мозок же святого, як багатоцінного скарба, прийняв, уклав у чисту посудину і сховав його в церкві святого першомученика Стефана. Не втаїлося й це від усезлобного царя; один із монастиря того юнак побачив, як чесного того мозка ігуменовими руками до посудини сховано і як його таємно покладено в церкві. Після деякого часу попросив свого ігумена, щоб учинив його дияконом; ігумен же, бачачи його безчинним і дияконського сану недостойним, не послухав прохання його. Розгнівався, отож, юнак на ігумена, пішов до царя й наклепав на нього, що поклоняється мощам мертвих, і про мозка святого Стефана все докладно розказав. Цар-бо відтак повелів принести ту посудину і перед собою відчинити. Коли ж відчинили ту посудину, не знайшли чесного мозку преподобного Стефана; за Божим — бо доглядом невидимою рукою звідтіля забрано було його і сховано в місці, не відомому нікому аж досі. Юнака ж того, як наклепника, було послано у вигнання.

Згадати тут належить чудесну кару Божу, учинену тій дівиці, котра, бувши рабинею інокині Анни, набрехала на неї і на преподобного Стефана, свідчачи перед царем, ніби вони таємно сходилися вночі й чинили беззаконня нечистоти. Вона була віддана у подружжя одному сановникові, котрий збирав данини у Витинії, і, зачавши, народила двох дітей, близнят. Якось спочивала вночі на ложі із дітьми своїми, і раптово зсум'ятилися ті діти і, дивну якусь силу діставши, схопили сочки матері своєї й почали їх ссати не як діти, а як левенята чи ведмежата, що не могла мати віднятися від них, ніби від розгніваних та хижих звірів, і так по-звірячому матір свою ссали, що й умертвили. Тоді й самі, бувши єхидниним породженням, вкупі з нею померли. Така кара впала на псевдосвідкиню окаянну. А блаженний преподобний Стефан, як неповинний і чистий серцем, бачить Бога у Тройці єдиного, — Отця, і Сина, і Святого Духа, — Йому ж слава навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих мучеників, які зі святим Стефаном Новим постраждали заради святих ікон, — Василія, і другого Стефана, і двох Григоріїв, й Івана та інших багатьох, котрі перетерпіли всілякі муки.

І святого мученика Іринарха із Севастійського міста, і з ним святих семеро жон, які постраждали за Христа від князя Максима в Диоклитіянове царство.

Місяця листопада в 29-ий день

Пам'ять святого мученика Парамона і тих, що з ним були

 У царство злочестивого царя Декія був на сході князь Аквілин, який вельми гонив християн. Якось той зібрав у темницю християн числом триста і сімдесят. Пішов, отож, у Валсатійську лазню