Читати книгу - "Домбі і син"

— Які? — спитала вона.

— Перша: якщо ви захочете змінити своє рішення, то дозвольте мені бути вашою правою рукою. Тоді вам стане відоме й моє ім’я; тепер воно вам непотрібне та й не промовить нічого.

— У нас так небагато друзів, — усміхнулась вона, — що мені й роздумувати нічого. Це я обіцяю.

— Друге: коли-не-коли, скажімо, у понеділок, о дев’ятій рано, — знову звичка… я мабуть-таки практичний чоловік, — сказав джентльмен, виявляючи дивне бажання сперечатися з самим собою на цю тему, — дозвольте мені пройтися поблизу, щоб побачити вас — у вікні чи в дверях. Я не прошу дозволу заходити, бо в цей час вашого брата вже не буде вдома, — ані поговорити з вами. Я прошу тільки, для мого власного спокою, дати мені змогу пересвідчитись, що ви здорові, і тим нагадати, що у вас є друг — підстаркуватий, вже сивий і дедалі сивіший друг, на якого ви завжди можете покластися.

В обличчі, підведеному до нього, світилася довіра і тепло. І обіцянка теж.

— Треба розуміти, — сказав джентльмен, встаючи, — що, як і першого разу, ви не скажете Джону Турботу про мій візит, — хай не тривожиться тим, що я знаю його історію. І я радий цьому, бо це буде відходом від загальноприйнятих норм, і… знову звичка! — нетерпляче перебив він сам себе. — Так, ніби нема кращих норм, аніж загальноприйняті!

З цими словами він повернувся до дверей і, вийшовши як був, з непокритою головою, біля ганку попрощався з нею — прощався з таким глибоким пошанівком і такою щирою зацікавленістю водночас, що їх не могло виплекати і найкраще виховання, не могла не відчути істинна душа і могло породити тільки чисте і чуле серце.

Відвідини ці збудили в душі сестри багато напівзабутих почувань. Стільки часу ніхто не переступав їхнього порога, стільки часу не чула вона жодного співчутливого голосу, що бринів би у вухах, як музика, — тож постать гостя ще кілька годин потому стояла в неї перед очима, і, шиючи біля вікна, вона знову і знову чула його слова. Він торкнувся пружини, що відкрила ціле її життя; і коли його образ й губився на хвильку, то губився він в розмаїтостях того єдиного, суцільного спомину, яким і було її життя.

Роздумувала вона й працювала по черзі, — то змушуючи себе зосередитись, довший час не відривалася від голки, то, раптом упустивши на коліна шитво, мандрувала бозна-куди за неспокійними думками, — отак і незчулася, як промайнули години і день став скрадатися геть. Чисте, ясне ранкове небо потроху затяглося хмарами, знявся різкий вітер, полив дощ, і далеке місто, повите темним туманом, щезло з очей.

В таку негоду вона не раз зі співчуттям дивилася на подорожніх, що битим шляхом пленталися повз їхній будинок до Лондона, — шкутильгаючи з утоми, бідолашні з острахом дивилися на велетенське місто попереду, немов передчували, що їхні злидні будуть там лише краплею в морі або піщинкою в прибережному піску; йшли згорблені, скулені перед лютою негодою, і, здавалося, самі стихії повстають проти них. День у день йшли мимо такі подорожні, але чомусь завжди, думала вона, в одному напрямку — до міста. І, поглинені цим неосяжним громаддям, куди їх мовби тягнуло якимсь непоборним чаром, ніколи не поверталися. Пожива для шпиталів, кладовищ, в’язниць, ріки, пропасниці, божевілля, пороків та смерті, — всі вони потрапляли у пащу цього чудовиська, що ревло віддалік, і гинули там.

Завивав холодний вітер, порошив дощ, похмуро сутенів день, коли Гаррієт, підвівши очі від роботи, що її від якогось часу вже не переривала, побачила одного з цих подорожніх на підступах до будинку.

Це була жінка. Самотня жінка років тридцяти, висока, поставна, гарна, в злиденній одежі; грунти різних шляхів — крейда, глина, пилюка, пісок — поналипали на її сірому, геть промоклому плащі; на голові в неї не було капелюха, тільки подерта носова хустинка захищала від дощу буйне чорне волосся, а вітер шарпав ту хустинку і те волосся, засліплюючи ними очі, так що жінці доводилось раз у раз спинятися й одхиляти їх, щоб роздивитися дорогу.

Саме в таку хвилину її й побачила Гаррієт. З-під волосся, яке вона обіруч одкинула з засмаглого чола, відкрилося вродливе обличчя, і ця безбоязна, безоглядна врода, ця затята, зухвала байдужість до чогось більшого, ніж негода, — до будь-чого, що б не послало на її незахищену голову небо, а чи земля, — все це, разом із її злиденним, самотнім виглядом, зворушило серце її посестри. Вона подумала собі, що всередині ця жінка, мабуть, не менш принижена й свавільна, ніж зовні, що душевні чесноти її так само згрубіли, як і її тілесні зваби, що стільки дарів, уділених Творцем, кинуто на вітер, як оті розвіяні пасма, і що всю цю зруйновану вроду тепер шмагає буря і нападає в дорозі ніч.

Та, подумавши це, вона не відвернулася з обуренням, як це частенько робить чимало зичливих і чулих представниць її статі, а пожаліла бідолаху.

Пропаща сестра тим часом підійшла ближче, жадібно вдивляючись у туманну млу, що повила місто, і час від часу озираючись навкруги з непевним розгубленим виглядом чужинки. Хоч хода її була смілива й енергійна, жінка все ж таки стомилася і, повагавшись трохи, присіла на купу каміння, не шукаючи сховку від дощу і віддавшись на його волю.

Сиділа вона якраз навпроти будинку, спершися головою на руки, а коли підвела її — зустрілася очима з Гаррієт.

За мить Гаррієт вже стояла на порозі, і жінка, підвівшись на її заклик, повільним кроком і з не дуже миролюбним виглядом попрямувала до неї.

— Чого ж ви сидите під дощем? — лагідно спитала Гаррієт.

— Бо більше ніде сидіти, — була відповідь.

— Чому ж, у нас багато де можна сховатися. Тут, приміром, — показала вона на ганок, —