Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Ви досить запаслись спокоєм, ви не віддастеся люті, не правда?

— Ні,— сказав генерал, — але кінчайте, або я подумаю, що ви схотіли посміятися з мене…

— Чи бачите ви ці дерева з засохлим листям?

— Так.

— А ті, пожовклі?

— Так.

— Ну, це все мертві дерева, вбиті тими самими селянами, відданість яких ви, як вам здається, заслужили своїми благодіяннями.

І Блонде розповів про всі ранкові пригоди.

Генерал був такий блідий, що Блонде злякався.

— Ну, лайтеся ж, проклинайте, втратьте самовладання, — ваша стриманість може ще більше вам пошкодити, ніж нестяма.

— Я піду покурю! — сказав граф, прямуючи в свою альтаночку.

Під час сніданку повернувся Мішо: він нікого не зустрів. З'явився і Сібіле, викликаний графом.

— Пане Сібіле і ви, пане Мішо, обережно поясніть усюди, що я сплачу тисячу франків тому, хто дасть мені змогу захопити на місці людей, що гублять таким способом мої дерева. Треба дізнатися, яким це інструментом вони користуються, де вони його купили, а тоді в мене є свій план.

— Ці люди ніколи не продаються, — сказав Сібіле, — коли злочин іде їм на користь і зроблений навмисне; не можна ж заперечувати, що цю диявольську вигадку наперед обдумано, зроблено з розрахунком…

— Так, але тисяча франків — це для них один або два арпани землі.

— Спробуємо, — сказав Сібіле, — за півтори тисячі я беруся знайти зрадника, особливо, коли він буде впевнений, що його не видадуть.

— Але будемо поводитися так, ніби нічого не знаємо, а я особливо; було б краще, якби ви це розкрили без мого відома; інакше ми ризикуємо стати жертвами яких-небудь комбінацій; цих розбійників доводиться більше остерігатися, ніж ворога на війні.

— Але це ж ворог і є! — сказав Блонде.

Сібіле спідлоба кинув на нього погляд людини, що добре зрозуміла значення слів, і вийшов з кімнати.

— Не люблю я вашого Сібіле, — зауважив Блонде, коли почув звук зачинених вхідних дверей, — це фальшива людина.

— Поки що не можна нічого сказати про нього, — відповів генерал.

Блонде пішов до себе написати кілька листів. Він втратив безтурботну веселість перших днів; він був збентежений і неспокійний; це було не передчуттям, як у пані Мішо, а скоріше чеканням передбаченого і неминучого нещастя. Він казав собі:

«Усе це скінчиться погано; і коли генерал не прийме твердого рішення і не відступить з поля бою, де його переважає численність ворогів, — буде чимало жертв; хто зна, чи зможе ще він з дружиною вибратися звідси цілими й здоровими? Боже мій! Піддавати таким небезпекам таке чарівне, таке віддане й бездоганне створіння! І він думає, що кохає її! Ну, що ж, я розділю їх долю, і коли я не зможу їх врятувати, то загину разом з ними».

Марі Тонсар сиділа вночі на краю містка по суланжському шляху, очікуючи Бонебо, що, як звичайно, провів день у кав'ярні. Вона почула його ще здалека, і його хода вказала їй, що він був п'яний і програвся, бо він співав, коли був у виграші.

— Це ти, Бонебо?

— Я, дитинко…

— Що це з тобою?

— Я заборгував двадцять п'ять франків, і мені можуть разів з двадцять п'ять звернути шию перед тим, як я їх десь знайду.

— Ну, так-от, ми можемо мати п'ятсот, — сказала вона йому на вухо.

— О! Це треба вбити когось; а я хочу ще жити…

— Мовчи! їх пропонує Водуайє, коли ти даси йому захопити твою матір біля дерева.

— Я краще вб'ю людину, ніж продам свою матір. В тебе є своя бабця, Тонсарша; чому ти її не викажеш?

— Я б спробувала, та батько розсердиться і не дасть мені зробити цю штуку.

— Це так… Тільки однаково, моя мати в тюрму не піде… Бідна старенька! Вона пече мені хліб, добуває одяг, не знаю звідки… Піти в тюрму… та ще через мене! Я не мав би ні серця, ні нутрощів. Ні, ні!.. І, боячись, щоб її якось не було продано, звелю їй сьогодні ж ввечері більше не підрізувати дерева.

— Ну, що ж, хай батько робить як знає, а я скажу йому, що є нагода заробити п'ятсот франків, і нехай він запитає бабусю, чи згодна вона. Сімдесятирічну стару анізащо в тюрму не посадять. А потім їй там було б навіть краще, ніж на своєму горищі…

— П'ятсот франків!.. Я поговорю з матір'ю, — сказав Бонебо, — коли вона справді не від того, щоб віддати їх мені, я б їй трошки виділив на життя в тюрмі; буде собі прясти, непогано згає час, їжа добра, хата тепла, турбот набагато менше, ніж у Коншах. До завтра, дитинко… Нема часу мені з тобою базікати.

На другий день, о п'ятій ранку, ще вдосвіта, Бонебо та його мати стукали в двері «Великих-ГУ-синіх», де тільки сама стара Тонсар уже була на ногах.

— Марі,— вигукнув Бонебо, — справу зроблено!

— Чи не вчорашню справу з деревами? — сказала стара Тонсар. — Все скінчено, я беруся за неї.

— Ото ще новини! Пан Рігу обіцяв моєму хлопцеві арпан землі за цю ціну…