Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
3. У Жашківській земській лікарні
Козак кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова Олекса Молодожоненко в Зимовий похід вирушив хворим на тиф. У нього була можливість уникнути тяжкого походу в небезпечне невідоме, роззброїтись і віддатись на ласку поляків у надії на лікування в стаціонарних умовах. Але то була б капітуляція… А хіба могло козацьке серце примиритися з нею?
І 6 грудня 1919 року козак Молодожоненко вирушив разом з іншими відчайдухами в запілля денікінської армії. З усіх сил намагався він втриматись у сідлі. Але після одного відпочинку вже піднятися не зміг і товариші поклали його та ще двох козаків на воза і рушили в напрямку Жашкова…
А в Жашкові пролунав суворий вердикт полковника Алмазова: залишити хворих у місцевій земській лікарні. Як не благав Олексій свого друга Петра не кидати його, той мусив виконати наказ. І два десятки тифозних лягли на холодну муровану долівку Жашківської земської лікарні…
Очуняв Олекса вже в ліжку. Зі здивуванням побачив, що одягнений він у чисту білизну. Спантеличений, дивився на лагідне обличчя жінки, яка схилилась над ним. Та була явно задоволена, що хворий нарешті відкрив очі. За нею стояла ще одна жіночка у білому халаті.
— Пора, пора вже, козаче! — бадьоро сказала вона. — Спить та й спить, треба ж і міру знати.
Нарешті Молодожоненко збагнув, де він…
Сили прибували з кожним днем. Він лежав на ліжку і згадував минуле, а «до будуччини не хотілось заглядати»…
Якось сестра-жалібниця сказала:
— Скоро Різдво, а ті продукти, які залишив ваш командир, кінчаються. Що робити?
Лише тепер довідався Олексій, що командир потурбувався про своїх вояків, залишивши їм кілька мішків цурку і борошна. Медсестри вимінювали цукор у людей на інші продукти, розширюючи таким чином раціон хворих. Населення, до слова сказати, з повагою ставилось до хворих «петлюрівців» — бо ті «билися з Денікіним».
У Жашкові тоді не було ніякої влади: білогвардійці й «петлюрівці» вже пройшли, перші на південь, другі — на схід. А більшовики тільки наближалися. Вони увійшли до містечка у перший день Різдва. В лікарні запанувала тривога.
Ось і представник нової влади…
До лікарні зайшов червоноармієць у кожусі. Струсивши сніг і залишивши рушницю в сінях, переступив поріг і весело запитав:
— А хто тут лежить? Товариші чи добродії?
Більшовик говорив українською.
— Оцей, напевно, добродій, — показав він на Молодожоненка, — по очах бачу, ич, як ними виблискує!
Мусив відвернутися Олекса до стіни.
— Ну, так із ким тепер б’єтесь? — запитав солдат у іншого козака.
— Зараз не б’юсь ні з ким, бо тут ось лежу, а раніше з Денікіним.
— Так і Петлюра проти Денікіна?! — здивувався червоний. — А нам казали, що ви разом із Денікіним йдете проти народу.
— Ніколи ми не йшли проти народу, — обізвався й Олекса.
Зав’язалася жвава і приязна розмова… Коли це до палати увійшов ще один. Був він у чорній шкірянці. Почав із крику та московської лайки.
Усі притихли, разом із ними і червоноармієць-українець…
Нарешті кацап вигавкався… На прощання він добряче струсонув дверима — щоб знали, хто в Жашкові тепер хазяїн.
Вичекавши паузу, червоноармієць повідомив, що то був чекіст.
— Але ви не бійтесь: є наказ вас не займати.
Настановивши в селі свою владу (ревком), червона частина наступного дня потяглася на південь — наздоганяти білогвардійців, які, биті українськими повстанцями, тікали до Одеси. На прощання залишили в лікарні і трьох своїх тифозних.
Попри владу ревкому, життя в Жашкові йшло своєю чергою: тут, як і раніше, найліпше «ходили» керенки та гривні, а за совіцькі й сірника не можна було купити.
Про харчування своїх хворих більшовики не потурбувалися. Отож ті допомагали закінчувати харчові припаси, що залишив для козаків полковник Алмазов, який продовжував свій шлях на схід у складі армії Михайла Омеляновича-Павленка…
А зустрілися знову Олекса Алмазов, тепер уже генерал-хорунжий Армії УНР, і козак Олексій Молодожоненко в Чехословаччині, в Подєбрадах, вже як студенти Української господарської академії.[998]
4. Мовчазний подвиг сотника Пругла
Змучені коні, ніби відчуваючи катастрофу, не везли, а несли батарею 1-ї Запорозької артилерійської бригади. Українська армія поспішно відступала під ударами червоних. Серед запорожців був і Андрій Глувківський зі Смілої, ще недавно старшина Добровольчої армії. Лише в липні 1920 року йому вдалося повернутися до своїх.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.
