Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Я роздратовано пирхнула.

— Чому він вперто пише мені німецькою? Рудольф чудово знає, що я ледь її розумію.

— Його величність отримує додаткове задоволення, знаючи, що мені доводиться перекладати ці прояви закоханості.

— О! А що там в тій записці?

— «Я — Лоберо. Я хочу захистити вас від нічного мороку».

— А що означає «Лоберо»? Колись, багато місяців тому, Ізабо навчила мене, що імена мають велике значення.

— Іспанською це означає «мисливець за вовками», тітонько. — Гелоуглас підняв кудлате цуценя. Оцей клубок шерсті є угорським сторожовим псом. Лоберо виросте таким великим, що навіть ведмедя спроможеться завалити. Вони — несамовиті й хоробрі захисники і ведуть нічний спосіб життя.

— Ведмедя?! Коли ми привеземо його до Лондона, я пов’яжу йому на шию стрічечку і візьму його на собачо-ведмежі бої, щоб він вчився битися! — захоплено вигукнув Джек. — Лоберо — хоробре ім’я, як ви гадаєте? Маестро Шекспір, напевно, використає його у своїй наступній п’єсі. — Джек простягнув до цуценяти руки, очікувально поворушив пальцями, і Гелоуглас із готовністю передав клубок білої шерсті хлопцеві в руки. — Енні! Тепер моя черга годувати Лоберо! — скрикнув Джек і, міцно притиснувши цуценя до грудей, затупотів сходами угору.

— Може, мені піти погуляти з ними кілька годин? — спитав Гелоуглас, поглянувши на буремне обличчя Метью.

— Будинок Болдвіна порожній?

— Зараз його ніхто не орендує, якщо ти це мав на увазі.

— Забери всіх, — сказав Метью, знімаючи з моїх плечей накидку.

— І навіть Лоберо?

— Особливо Лоберо.

Джек цокотів як сорока впродовж усієї вечері, задираючись час від часу до Енні і примудряючись всілякими хитрими способами передавати цуценяті добрячі кусні харчів. У компанії дітлахів та цуценяти я майже забула про те, що Метью змінив свої плани на вечір. З одного боку, він був зграйним звіром, і йому було приємно мати під своєю опікою так багато життів. А з іншого боку, він був хижаком, і у мене з’явилося тривожне відчуття, що жертвою на сьогоднішній вечір призначена я. Навіть Кароліні та Терезі не було дозволено залишитися.

— А чому ти їх усіх повиганяв? — Ми сиділи біля каміна у головній залі на першому поверсі, і повітря іще повнилося приємними запахами вечері.

— Що сталося сьогодні вдень? — спитав Метью.

— Спочатку дай відповідь на моє запитання.

— Не треба на мене тиснути. Не зараз, — застеріг Метью.

— А ти гадаєш, що мій день пройшов легко? — Атмосфера між нами потріскувала блакитними й чорними нитями. І кожної секунди ставала дедалі більш лиховісною й загрозливою.

— Ні, не думаю, — сказав Метью, відсовуючи своє крісло. — Але ти від мене щось приховуєш, Діано. Що там було у тебе з отим відьмаком?

Я отетеріло витріщилася на нього.

— Я чекаю відповіді.

— Можеш чекати, поки у пеклі не настане зима, Метью, бо я не твоя служниця. Я поставила тобі запитання. — Ниті стали пурпуровими й почали скручуватися й вигинатися.

— Я вигнав усіх, щоб вони не чули цієї розмови. Відповідай — що там у вас було? — Запах конюшини став просто задушливим.

— Я бачила голема. І його творця — гебрейського відьмака-ткача на ім’я Авраам. Він також має здатність оживляти неживе.

— Я вже казав тобі, що мені не подобається, коли ти граєшся з життям та смертю. — Метью налив собі вина.

— Ти граєшся з ним увесь час, і я сприймаю це як частину твого «я». І тобі також доведеться прийняти це як частину мого «я».

— А отой Авраам — хто він такий? — суворо спитав Метью.

— Господи, Метью, не будь ревнивим лише через те, що я зустрілася з іще одним ткачем.

— Ревнивим? Я вже дано позбувся цієї вади теплокровних, — відказав він і зробив добрячий ковток вина.

— Чим сьогоднішній вечір відрізняється від тих, коли ми нарізно через твою роботу на Конгрегацію та твого батька?

— Він різниться тим, що я відчуваю нюхом усіх до єдиного, з ким ти сьогодні контактувала. Шкода, що ти завжди маєш на собі запах Енні та Джека. Гелоуглас та П’єр намагаються не торкатися тебе, але нічого не можуть поробити: вони надто багато часу проводять біля тебе. Додаємо запахи Махарала, герра Майзеля та іще принаймні двох чоловіків. Єдиний запах, змішаний з твоїм, який я в змозі переносити, це мій запах. Але я не маю права тримати тебе у клітці, тому намагаюся терпіти все це, як можу. — Метью поставив келих, рвучко підвівся і відійшов від мене.

— Як на мене, то це дуже схоже на ревнощі.

— Ні. Із ревнощами я здатен впоратися, — розлючено відказав він. — Те, що я відчуваю зараз, — оце жахливе гнітюче відчуття втрати і несамовитий гнів через те, що я втратив здатність чітко бачити тебе в хаосі нашого життя, — я вже не в змозі контролювати.

Його зіниці збільшилися і продовжували збільшуватися.

— Це тому, що ти — вампір. Ти маєш сильний власницький інстинкт. Іншим ти не можеш бути, — спокійно сказала я, наближаючись до нього попри його лють. — А я — відьма. Ти обіцяв сприймати мене такою, як я є — світлу й темну, жінку й відьму, як особистість і як свою дружину. — А що, коли він передумав? Захотів внести в своє життя певний елемент непередбачуваності?

— Я дійсно сприймаю тебе такою, як ти є. — Метью простягнув руку і ніжно торкнувся пальцем моєї щоки.

— Ні, Метью. Ти просто терпиш мене, тому що гадаєш, що одного дня я підкорю тобі й мою магію. Рабі Лев застеріг мене, що терпіння може урватися, і тоді мені буде непереливки. Моя магія — це не щось таке, чим можна керувати. Моя магія — це я. І я не збираюся від тебе ховатися. Бо це вже буде не кохання.

— Гаразд. Більше не будемо ховатися.

— От і добре, — зітхнула я з полегшенням. Але йому не судилося тривати довго.

Одним чітко вивіреним рухом Метью підняв мене з крісла, притиснув до стіни і вперся своїм стегном поміж моїх. Не відпускаючи мене, він нагнув голову і притиснувся губами до краю мого корсажа. Я здригнулася. Він вже давно мене там не цілував, а відтоді як у мене