Читати книгу - "Вершник без голови"

— Хто? Де? — питає Колхаун, не одразу опам'ятавшись і здивовано роззираючись довкола. — Кому я потрібен?

— Ну, хоч би й мені, а ще…

— А, це ви, Зебе Стампе! І… і…

— І містер Моріс Джеральд, мустангер. Здається, ви з ним уже зустрічалися? Йому ви теж потрібні. Та там, коло форту, на вас чекає ще чимало всякого люду. Отож спинайтеся на ноги, та й їдьмо.

Колхаун підводиться. Аж тепер він помічає, що руки його міцно стягнуті зашморгом ласо.

— А кінь? — вигукує він, розгублено оглядаючись. — Де мій кінь?

— Та біс його знає, куди він забіг за цей час. Може, дременув додому, на Ріо-Гранде. Ви ж його так ганяли, що, мабуть, йому той ваш обмін боком виліз, і він подайся на рідні пасовиська, щоб трохи звести дух.

Колхаун вражено витріщається на старого мисливця. Обмін? Навіть і про це він знає!

— Ну ж бо, — нетерпляче підганяє його Зеб. — Негоже змушувати суд чекати. Ви готові?

— До чого?

— По-перше, вернутися зі мною та містером Джеральдом до форту. А по-друге, і це головне, — стати перед судом.

— Стати перед судом? Мені?

— Атож, вам, містере Касе Колхауне.

— З якої б то речі?

— Як звинуваченому в убивстві Генрі Пойндекстера, вашого двоюрідного брата.

— Це неправда! Підла брехня! А той, хто сміє таке казати…

— Ану цитьте! — владно гримає Зеб. — Побережіть порох! Коли не помиляюсь, скоро він вам ще ой як знадобиться… А тепер їдьмо. Суддя на вас чекає, присяжні чекають, та ще й інші слуги правосуддя — з півсотні «регуляторів».

— Я не поїду, — вперто відказує Колхаун. — Хто ви такий, щоб мною командувати? Ви не маєте права!..

— Он як? Не маю права? — перебиває його старий мисливець. — А оце вн бачите? — запитує він далі, показуючи свою рушницю. — Ось моє право, дане мені самим Богом, і я від нього не відступлюся. Отож годі базікати, я цього не люблю. Робіть що вам кажуть, містере Касе Колхауне. Сідайте на оцю мою стару худобину, та й рушаймо тихо-мирно. А спробуєте опиратися, то приторочимо вас до сідла, мов той в'юк. Так чи так, а повернутись вам доведеться, Богом присягаюся!

Колхаун мовчить. Тільки дивиться на Зеба Стампа, на Моріса Джеральда, потім косує оком на револьвер, що віддимає спідню кишеню його сюртука, — другий такий самий він упустив, коли руки йому обхопив зашморг.

Він нишком намагається сягнути рукою до револьвера. Але йому заважає ласо, та ще й Зеб наставляє на нього свою довгу рушницю.

— Ану хутчіш! — наказує мисливець. — Вилазьте на сідло, містере Колхауне. Моя конячина чекає. Вилазьте, вам кажуть!

Наче лялька, яку смикають за шворки, відставний капітан слухняно виконує наказ старого мисливця. Він добре розуміє, що не скоритися йому — це певна смерть. Отож він байдужно вилазить на сідло й навіть не пробує заперечувати, коли Зеб Стамп бере кобилу за повід і рушай вперед.

Мустангер замислено їде позаду. Він думає не так про бранця, котрого тримає в зашморгу на кінці свого ласо, як про жінку, чия великодушна самопожертва, виявлена того дня у всіх на очах, скувала його серце золотим ланцюгом, розірвати який може тільки смерть.

Розділ ХСІХ

ЗАМАХ І САМОГУБСТВО

Після другої вимушеної перерви, що тривала не так довго, як перша, суд поновив своє засідання під великим дубом.

Наближається вечір, і скісне проміння призахідного сонця падає під розлоге зелене шатро. Те проміння вже не ясно-золоте, як опівдні, — воно тепер вогненно-червоне, так наче саме небо розгнівалось. Але то звичайне собі природне явище — передгроззя.

І все ж таки дивно, що гроза насувається саме тепер, немов збігаючись з почуттями людей, що з'юрмилися під великим дубом, де засідав суд.

Здається, ніби гроза небесна йде у парі з гнівом земним!

Але гнівні погляди спрямовані вже не на Моріса Джеральда. Мустангера одностайно виправдано, і тепер він лише один із свідків.

Його місце зайняв інший. На символічній лаві підсудних — Касет Колхаун!

Оце чи не єдина видима переміна. Суддя той самий, присяжні ті самі, та й глядачі всі ті, що були від самого ранку, — тільки їхнє ставлення до підсудного зовсім не таке, як було.

Те, що Колхаун винен, уже не викликає ні в кого ані найменшого сумніву. Про це свідчать усі докази, і хоч вони переважно непрямі, — як здебільшого й буває у справах про вбивство, — але, зібрані докупи, утворюють неспростовний і міцний ланцюг.

Бракує у тому ланцюгу лиш однієї ланки — мотиву.

Мотиву як самого вбивства, так і подальшого знівечення тіла. Свідчення Моріса Джеральда щодо цього підтверджено й висновком хірурга форту, що дослідив труп: Генрі Пойндекстер помер від кулі майже одразу після пострілу, а вже потім йому відтяли голову.

Чому ж Кассій Колхаун убив свого двоюрідного брата? Навіщо відтяв йому голову?

Ніхто не може відповісти на ці запитання, крім самого вбивці. Але від нього правдивої відповіді годі й сподіватися — хіба що перед судом небесним.

Та скоро вже він стане й перед тим судом. Адже, зрештою, мотив злочину не так багато важить. Злочинця вже засуджено, і судове засідання доходить кінця. Присяжні винесли свою ухвалу: «Винен», — і ось уже суддя, відклавши набік панаму, збирається надягти чорну шапочку, цю похмуру емблему смерті, й оголосити вирок.

Як і належить, засудженому надають останнє слово. В нього ще є надія уникнути смертного вироку, але то примарна надія.

Почувши звернені до нього слова, Колхаун здригається; ті слова лунають у його вухах як похоронний дзвін.

Він дико озирається, і в очах його відбивається розпач: на обличчях людей, що стоять довкола, він не бачить ні співчуття, ні навіть жалю. Всі дивляться на нього гнівно й похмуро.

Не допоможуть йому тепер і колишні поплічники — підкуплені горлорізи, що досі підтримували його. Вони принишкли серед натовпу, сховалися від людських очей, відступивши перед величчю закону й страхітливою очевидністю злочину.

Незважаючи на своє високе становище, підкріплене чималими статками, Колхаун лишився сам-один, без друзів і прихильників. Отака доля вбивці у Техасі.

Невпізнанно змінився і весь вигляд відставного капітана. Де й поділась його звичайна бундючність, якою він так часто хизувався на людях, — тепер він тримається сумирно й принижено.

Та це й не дивно. Адже він