Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Взагалі це була колоритна і неординарна особистість, цар Атей!

Пастух і монарх в одній особі. Воїн і владика. Рядовий скіф і спадковий цар. Простолюдин і небожитель – це у нього, непоєднуване, якось поєднувалося і створювало ту особистість, яку нині ми називаємо царем Атеєм. І це й створило його в єдиному зразку – навіть для Скіфії незбагненному. А де вже нам його втямити!

Такою ж своєрідною була ця особа, якою у свій час був, оповитий легендами й переданнями владика Іданфірс. Ба навіть, як би ми сьогодні сказали, анекдотами. Принаймні веселі притчі про Атея ходили ще за життя його. Як і владика Іданфірс, Атей теж залишив глибокий слід в історії своєї країни.

Жорстокий воїн і розважливий мудрець, добрий дядько, хитрий, бувалий в бувальцях і філософ, рівня грецьким любомудрам. Гоноровитий і в той же час простий-простісінький чоловік-чолов’яга. І кожний раз – в залежності від обставин, що часом швидко змінювалися, був іншим, різко відмінним від попереднього і трудно було збагнути, яким він буде завтра і який він є справжній. Незбагненний і в той же час ясний, як на долоні. Позахмарний і земний. Добрий і злий. Велемудрий і простецький, балакучий і скупий на слова. І, безперечно, хитрий та вертлявий, такий, що в нього, як пізніше казатимуть в Україні, і в ступі не влучиш.

Вроджений військовик і ватаг. За всю історію Скіфії лише в нього було і найбільше, і найсильніше військо, злютоване, як один організм – тисячорукий і тисячоголовий, і чи не найдовше за інших владик тримав він у своїх сухих, кістляво-кощавих руках Золоту Вуздечку Скіфії, як образно називали сколоти верховну владу, і жив чи не найдовше за всіх, тож всім здавався вічним, цей монарх-довгожитель, такий, який не знає смерті, а тому живе завжди. І всі були спокійні: Атей з ними в цьому світі, значить, все буде добре.

Був істинний скіфський характерник, чаклун і чарівник. Характерництво (чаклунство) було йому од природи властиве.

Химородник-ворожбит, жрець і в дуду грець.

Умів химородити і чудувати. Як пізніше казатимуть про запорожців, що вміли вони химороду химородить… Такий він був: цар, а любив баляндраси з дядьками точити, і в той же час ніколи багато не говорив, не базікав, часом обмежуючись лише кількома словами, але такими, що на них сусідні царства зважали.

Відомий його лист-послання до мешканців міста Візантія, розташованого на березі Босфорської протоки: «Цар скіфський Атей демосові візантійців: не перешкоджайте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води!»[79]

І – все. Коротко і ясно. І цього було досить. Візантійці більше не прищемлювали інтереси Атея, бо знали: Атей лише раз застерігає. Повторюватись не любить. Сказав – як зав’язав. Не хочеш мати лиха – прислухайся до його застереження. Знали: Атей може в один змиг ока кинути летючу кінноту, якій тоді не було рівних, аж до Босфора Фракійського, і ніхто його не зупинить. Краще послухати його – тобі ж, як кажуть, дешевше буде. А хто собі ворог? Тож і слухалися Атея («З цим скіфом краще не зв’язуватись», – обачливо казали).

А втім, який був Атей, зішлюсь (аби не повторюватись) на свій історичний роман «Смерть Атея», що вийшов 1990 року у Дніпропетровську у видавництві «Промінь». Ось кілька фрагментів з цього твору.

Атей чистив свого коня.

Це був не звичайний, низькорослий, скіфської породи, непоказний із себе, хоч і витривалий кінь, а придбаний за золото десь на сході, у персів, високий, породистий, чистокровний скакун з гнучкою шиєю, золотисто-осяйний. Ним Атей особливо дорожив. Кінь – гарячий і рвійний – нетерпляче перебирав тонкими ногами, високо закидав красиву голову, тупцявся. Пирхав і кудись поривався, ловлячи губами й чутливими ніздрями гіркуваті од полину степові вітри, що залітали в кочовище, кличучи до себе скакуна. Його вуха, що так і ходили, вловлювали далеке відлуння кличного іржання молодих кобилиць у степу, збуджуючи перського чистокровного коня, відбираючи в нього спокій.

– Почекай, скоро в похід підемо, там політаєш степами широкими, – лагідно гомонів до нього цар. Він тримав коня однією рукою за вуздечку, а другою, стиснувши шматок білої повсті, витирав лискучі боки, шию, ноги і час од часу позирав на білу повсть – чи не забруднилася? Шматок повсті залишався незаймано білим, і це радувало царя – чистий кінь, доглянутий. А чистий, сильний і доглянутий кінь, такий і його господар, кажуть степовики, і кожний ходить біля коня, як біля лялечки.

Поляскуючи скакуна по нагуляному крупу і крутих, аж лискучих боках, Атей добродушно бурмотів:

– Та постій же, постій. Не вертись, як дурне лоша. Будуть у тебе кобилиці, бо хочу від тебе вдатних лошат мати. І в степах ще погуляєш, і в битву мене понесеш… Все у нас буде з тобою, конику. От якби мені та ще хто віку доточив, було