Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

котрі мене зачарували, взяли на себе їхній образ і їхню подобу (адже чаклуни мають силу в кого-хотя перекидатися), а образ приятелів наших вони на те тільки взяли, аби ману на тебе пустити або загнати [312] тебе в лабіринт химер, з якого ти зроду не виплутаєшся, хоть би навіть мав при собі Тезеєву ниточку. Іще для того вони це зробили, щоб і мій розум отуманити, аби я не міг зміркувати, звідки на мене таке нещастя впало, бо от ти мені кажеш, що нас супроводжують нібито парох і цилюрник із нашого села, а я бачу, що мене в клітку засаджено, і певне знаю, що ув'язнити мене могла б тільки якась надприродна сила, а зовсім не людська,— що ж мені тут залишається думати й говорити? Хіба тільки одне: ції чари перевершують і переважують всі ті, про які я будь-коли читав в історіях мандрованих рицарів. Отож нічого собі не думай і не гадай, бо то такі парох із цилюрником, як я турок. А як хочеш мене про щось питати — питай, я ладен хоч і до самого рана тобі відповідати.

— Матінко Божа! — гукнув з того дива Санчо.— Невже ж таки голова в вашої милості така цвіла і макоцвітна, що ви очевидної правди не бачите? Та'дже правду святу кажу, що ця ваша біда й неволя не од чар зовсім постала, а од злоби та заздрощів! Хочете, я зараз доведу вам, що немає тут чарування й заводу? Скажіть же мені, пане, дай Боже вам із цієї напасті вискочити і впасти неждано-негадано в обійми моєї Дульсінеї...

— Та годі вже. заклинати, Санчо,— перервав його Дон Кіхот,— питай мерщій, чого тобі треба, я ж казав, що на всі питання якнайповнішу дам відповідь.

— І я ж того прошу,— сказав Санчо,— і хочу, аби ви мені геть-чисто все сказали, цілу правду, мовляв, без обрізків, як належить говорити всім тим, що воєнним ремеслом бавляться, як ви, пане, і прозиваються мандрованими лицарями...

— Та кажу ж тобі, що не збрешу,— відповів Дон Кіхот,— питай-бо швидше, Санчо, вже ти мені увірився, говорячи отак наздогад, науверти, манівцями.

— Та я ж знаю, що ви, пане,— чесна, правдива і щира душа,— сказав Санчо.— А коли вже воно до слова прийшлося, то хочу я в вас, пане, спитати, чи після того, як вас у клітку посаджено і нібито зачаровано, чи не хотілося вам і не манулося, вибачайте, надвір сходити, за великим, як то кажуть, або хоч і за малим ділом?

— Я не розумію, що таке надвір ходити. Як хочеш, Санчо, щоб я тоді дав пряму відповідь, то сам, будь ласка, ясніше висловлюйся.

— Та невже-таки ваша милость не розуміє, що то велике, а що мале діло? Це ж усякій дитині ясно! Я, бачите, про те, що, може, вам хотілося за цей час одкласти чи одлити.

— А, тепер уже знаю, Санчо. Хотілося, та й не раз, і зараз оце при-спічило. Рятуй мене, синку, бо лихо буде. [313]

РОЗДІЛ XLIX,

де наводиться прерозумна розмова Санча Панси з паном його Дон Кіхотом

— Еге! — сказав тоді Санчо.— Так же воно, виходить, і єсть. Оце-то я й хотів у вас випитать, так хотів, що аж ну. От ви слухайте сюди, пане. Як ото, буває, кому зле діється, то люди кажуть: що йому, кажуть, сталося? Не їсть, не п'є, спитай його про що, то балака таке — не своє... Певно ж йому пороблено (себто, вважайте, зачаровано його). Виходить, що ті, котрі не їдять, не п'ють, не сплять, надвір не ходять, як той казав,— ото і єсть зачаровані. А ті — ні, що їм того хочеться, що й вашій милості, що вони п'ють, як їм дають, їдять, коли мають що, говорять до ладу, коли в них що спитаєш.

— Правда твоя, Санчо,— одказав Дон Кіхот,— але я вже говорив тобі, що всякі бувають чари, колись одні були, а тепер інакші настали: у наш час, можливо, роблять зачаровані все те, що я роблю, хоч давніше й не робили, а вже коли так повелося, то нічого не вдієш і нічого цим не докажеш. Я знаю, що мене зачаровано, я в тому певен, і сумління моє спокійне. Тоді б воно мене гризло й мучило, якби я знав, що на мені ніяких чар нема, а я з боягузтва чи з недбальства сиджу слухняно й безчинно в сій клітці, не виправдовуючи сподівань багатьох і багатьох покривджених та пригнічених, яким, може, в цей самий час конче потрібна моя оборона й допомога.

— Так воно чи інак,— зауважив Санчо,— а для вашого ж, пане, добра й спокою ліпше було б, якби ви з сієї в'язниці якось на волю вийшли, а я то вже перервуся, аби вам допомогти та вас із сієї халепи вирвати. А тоді спробували б і на Росинанта сісти (його теж, мабуть, зачаровано — бачите, який похилий та похнюпий) і пригод пошукати, може, таки доля нам усміхнеться. А як нам воно не вдасться, то назад у клітку хоч коли поспіємо, і я прирікаю вам, яко вірний і щирий джура, що сяду в тую клітку з вами разом, коли вже ваша милость така нещаслива, а я такий дурний, що рятунку не знайдемо.

— Друже Санчо,— сказав тоді Дон Кіхот,— я згоден зробити так, як ти хочеш; коли знайдеш яку добру раду, аби мене порятувати, я тобі у всьому скорюся. Та тільки, Санчо, ти сам побачиш, що думка твоя про моє нещастя хибна й неслушна.

Отаку розмову провадили пантрований рицар та його несхитрований джура, аж над'їхали до того місця, де, повстававши з мулів, чекали вже на них парох,