Читати книгу - "Піти й не повернутися"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Видно з усього, тепер для неї починався інший відлік часу, яким вона не розпоряджалася, навпаки, час починав розпоряджатися нею, а їй лишалося одно — підпорядкуватися його немилосердному плину. Та вона не могла підпорядкуватися, вона прагнула подолати біду. Тим паче, що Голубін пішов, звісно, не забувши підперти з того боку двері. Вона чула його кроки на ганку і розмову з господарем. Потім їхні кроки чулися з подвір'я, і вона, переплакавши, дослухалася. Їй здалося, що вони вертаються, двері тихенько грюкнули. Але то були не ті двері, в яких зник Голубін, а ті, що вели в другу половину хати. Вони справді тихенько захиталися від чиєїсь невидимої руки, Зоська здивовано підвела голову, — слабкий вогник каганця у закапелку ледве освітлював похмуру стелю прибудови і сірий квадрат дверей, підпертих рогачем. Але кінець рогача наче сам собою посунувся убік, поволі вивільняючи двері, й ті нарешті розчинилися. У прибудову прошмигнув Вацик, а за ним ускочила господиня, обоє кинулися до Зоськи.
— Ой панночко, панночко, тікайте!..
Проковтнувши солоні сльози, вона стрепенулася, спробувала сісти, ноги відразу підвернуло вірьовкою, за яку притьмом ухопився Вацик. Упавши біля неї на коліна, він почав квапливо розв'язувати вузол вірьовки, а господиня сунула в його руки ніж.
— Тікайте, тікайте, панночко!..
Хлопчик швидко перерізав вірьовку, ноги її вільно випросталися, вона підхопилася, скидаючи з наболілих рук накручені рештки вірьовки. Зоська ще не зовсім усвідомлювала, що це порятунок, вона лише відчула, що можливості її раптом збільшилися, й особливо ясно зрозуміла: є в неї союзники. Це відразу подвоїло її сили, вона вже не думала про безнадійність, нею опанувала, хай ще умовна, та все ж надія.
— Сюди, сюди…
Десь у запічку господиня відкинула смугасту підстилкузапону, Вацик звично стукнув клямкою дверей, і на Зоську дихнуло холодом і — волею. «Дякую!» — кинула вона пошепки і, наткнувшись на щось у темряві та ледве не впавши, кинулася до рятівних, розчинених на вулицю дверей.
Ну, звичайно, тут був раніше не помічений ними чорний хід з хати на подвір'я з дровітнею біля порога та розкиданими навкруги товстої колоди, дровиняками; трохи збоку громадилися засніжені окоренки складених під стіною колод; вона кинула погляд в інший бік — віддалік за огорожею темніла на городі лазня, коло якої вони нещодавно йшли, прямуючи до подвір'я.
— Туди, туди біжіть! — махав їй рукою з порога Вацик, і вона через проломину в загорожі побігла до лазні.
Зоська нескінченно довго бігла по снігу якихось півсотні метрів до лазні, весь час очікуючи оклику або навіть пострілу ззаду, тепер вона знала — пощади їй не буде. Однак, приземиста хата з прибудовою, мабуть, закривала її від подвір'я чи, може, Антон усе ще був у хліві, шукав коня. Дивно,? але мимоволі в ці секунди вона майже прагнула почути його крик, вона хотіла почути його переляк, розгубленість, хай би стріляв, дідька б він тепер у неї поцілив. А щодо бігу вона б могла позмагатися з ним, хай спробує її наздогнати.
Та поки що він не кричав і не кидався її наздоганяти, мабуть, ще не помітив її втечі, й вона, задихаючись, забігла за лазню. Далі за огорожею і неширокою смугою городу темніла в ночі висока стіна лісу, що готовий був урятувати її, поки не похопився Голубін. Але чи від знемоги, чи з іншої причини Зоська не побігла далі, в ліс, а притулилася плечима до холодних колод стіни, і сльози знову покотилися з її очей.
— Ох ти, негідник! Ох, негідник… — вимовила вона сама до себе й стихла — у дворі почувся знайомий Антонів голос. Але голос був досить спокійний, без галасу й тривоги, щось він питав, і йому тихо відповів господар. Здається, він усе ще не помітив її втечі — вони говорили там про коня. Але що буде, коли він повернеться до хати і не знайде її? Він може перестріляти там усіх, зрозумівши, що їй допомогли втекти. Батечки, що ж цю нещасну сім'ю чекає?..
Вона зиркнула із-за вугла, але в дворі між темними стінами хати і хлівів нічого не видно. Антон із господарем кудись пішли, може, повернулися вже до хати. Ясна річ, їй слід було, не гаючись, бігти в ліс, може б, він не одразу кинувся за нею по слідах, але Зоська все ще стояла. Її знову наче паралізувало за цією задимленою лазнею, вона тремтіла від холоду і з жахом чекала пострілів і криків — тепер уже не з двору, а з хати.
— Ох ти, негідник! Ох, зрадник!..
Не здатна що-небудь вирішити, Зоська весь час нервово дрижала від холоду і страху, стояла біля стіни хвилину чи більше, відчуваючи, як зникає шанс на порятунок… Раптом вона знову почула голоси на подвір'ї, і це надало їй трохи сміливості, — отже, вони ще не в хаті, найстрашніше відкладалося на хвилину-другу. Вдивляючись із-за нерівного вугла лазні на подвір’я, вона побачила на сірому снігу дві тьмяні віддалік постаті — високу Антона й присадкувату господаря, що кудись швидко йшли — у напрямку клуні, чи що. Лише зараз вона здогадалася, що він буде шукати в клуні, що коня, мабуть, він ще не знайшов. Тим самим він дарував їй ще кілька хвилин, і вона раптом збагнула, що зробити.
Трохи беручи вбік, щоб сховатися за хатою, вона кинулася назад на подвір'я. Хвилину тому, вибравшись із хати, вона бачила загнану у дровітню сокиру. Зараз, немов кішка, крадучись понад стіною, вона забігла в дровітню і схопилася за гладеньке холодне топорище, обіруч натужно витягла сокиру з дровітні. Потім оббігла хату з другого боку, перелізла через невисоку огорожу, скочила на знайомий ганок з великим замком на дверях. Але на ганку сховатися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.