Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Поворотним моментом у справі відновлення польської державності стали:

— перемога Великої Британії, Франції та Сполучених Штатів у війні, що мало неодмінним наслідком принципові зміни територіального устрою Європи та створення, за необхідності, «санітарного кордону» проти нового режиму,

— події в Росії, які зруйнували щойно народжену демократичну республіку, мали наслідком створення держав та державних квазіутворень на периферії історичних московських земель,

— розпад імперії Габсбургів та утворення національних держав на території коронних земель Габсбургів.

У жовтні 1918 р. під тиском обставин, породжених військовою поразкою у війні та, відповідно, карколомним наростанням внутрішньополітичної напруженості в імперії, цісар Карл звернувся до підданих із закликом згуртуватися для захисту держави. Інструментом такого «захисту» повинні були стати так звані «національні комітети», які реально стали прототипами майбутніх національних виборних органів. Саме вони і добили агонізуючу державу Габсбургів: замість сприяти стабілізації ситуації вони пішли шляхом створення національних державних утворень.

В. Вілсон (1856—1924 рр.). Суспільне надбання

Хистку «правову» підставу для цього створив відомий проект майбутньої мирової угоди, підготовлений та оприлюднений 28-м Президентом США Вудро Вілсоном. 11-й пункт проекту прямо говорив: угода між переможцями та переможеними у війні повинна передбачити «якнайширшу можливість автономного розвит­ку» для «народів Австро-Угорщини».

Ще один принципово важливий пункт, 13-й за порядком: «Повинна бути створена незалежна польська держава, яка повинна включати в себе всі території з незаперечно польським населенням, якій повинен бути забезпечений вільний та надійний доступ до моря, а політична та економічна незалежність якої, так само як і територіальна цілісність, повинні бути гарантовані міжнародною угодою»[509]. Проблема тут полягала в тому, що декларація оминала ключове для польського політикуму та народу питання — про кордони цієї майбутньої держави.

Ю. Пілсудський (1867—1935 рр.). Суспільне надбання

Ще одна проблема — польська сторона не змогла виробити консенсусне рішення як щодо кордонів майбутньої Польської республіки, так і щодо статусу нетитульних, але автохтонних націй та народів у її складі, насамперед українців, литовців та євреїв. Дві протилежні політично найвпливовіші платформи — інші особливого впливу та значення не мали — представляли відповідно Юзеф Пілсудський та Дмовський.

Перший «не бачив Україну в числі можливих нових державних утворень чи як фактор, сприятливий для відтворення й існування Польської держави»[510], але визнавав «права литовців, білорусів і українців на самовизначення»[511].

Дмовський «вважав за нонсенс програму відновлення Польщі в кордонах 1772 р. <...>», — передбачав інкорпорацію «стільки “східних” <...> земель, скільки можна “проковтнути”, скільки можна поступово повністю полонізувати, перетворивши Польщу на мононаціональну державу. Такими територіями вважалися Східна Галичина, Волинь і Поділля»[512]. «Нема людської сили, здатної перешкодити тому, щоб Україна, відірвана від Росії й перетворена на незалежну державу, не стала збіговиськом аферистів з цілого світу», — аргументував свою позицію Дмовський. «Україна стала б виразкою на тілі Європи», — переконував він, а «русинів вигадали австрійці, щоб ослабити поляків». Отже, «програма незалежної України не може розраховувати на те, що Польща її підтримає...»[513].

Польські політичні практики осені 1918 р.

У вересні 1917 р. у зв’язку з окупацією Королівства Польського військами Центральних держав імператори Німеччини та Австро-Угорщини ухвалили створити для управління окупованими територіями Регентську раду з трьох: президента (мера) Варшави Здзислава Любомирського (1865—1943 рр.), примаса Польщі, архієпископа Варшави Олександра Каковського (1862—1938 рр.) та графа Юзефа Островського (1850—1923 рр.).

Канцелярія Ради становила Цивільний Кабінет, яким керував З. Хелмицький. 7 листопада 1918 р. саме Регентська рада оголосила незалежність Польщі, складовою частиною якої і була Східна Галичина.

Перші практичні кроки — усунення окупаційних органів влади та створення національних збройних сил. Їх начальним вождем був іменований Пілсудський, який від 22 листопада іменувався також Тимчасовим керівником Держави[514].

Регентська рада Королівства Польського (зліва направо): Ю. Островський, А. Каковський, князь Любомирський та секретар Ради З. Хелміцкий. 27 жовтня 1917 р. Суспільне надбання

Ще один орган влади з широкими установчими та виконавчими повноваженнями був створений 28 жовт­ня у Кракові. Ліквідаційна комісія мала головним завданням ліквідацію державно-правових відносин, що існували на території австрійської Галичини, забезпечення безпеки та громадського спокою в краї до моменту утворення загальнопольського уряду[515]. Як стверджують компетентні українські історики, Ліквідаційна комісія призначила збройний виступ у Львові в ніч проти 3 листопада[516].

Міркування автора

Політичні реалії осені 1918 р. були цілком очевидні:

— країни-переможниці у Першій світовій війні одностайно підтримували принцип незалежності Польської держави,

— «з січня 1918 р. держави Антанти виступили з ідеєю утворення “санітарного кордону”, який відділив би Європу від російської анархії»,

— «відродження незалежної Польської держави проголошено у листопаді 1918 р. і закріплювалось рішеннями Паризької мирної конференції в січні 1919 р. Країни Антанти вбачали роль Польщі у повоєнному світі в якості буферної зони з одного боку проти більшовизму, з іншого — проти Німеччини»[517],

— Велика Британія, Франція та США не мали чіткої позиції у таких стратегічно важливих для майбутньої долі галичан-українців моментах, як кордони польської держави, форма її державного устрою, статус нетитульних націй у цій державі,

— польські політичні кола не досягли консенсусу щодо форми державного устрою Речі Посполитої та статусу «національних меншин» у її складі.

Об’єктивно це могло відкрити широкі можливості для політичного маневру для галицьких українців. Відкрита й недвозначна політична та організаційна підтримка позиції Пілсудського на противагу позиції Дмовського забезпечувала українському населенню Галичини законодавче закріплення всього об’єму прав та свобод, необхідних для продуктивного і поступового розвитку громади. Така підтримка дозволяла поставити на порядок денний перед Пілсудським та/або західними альянтами питання про широку національно-територіальну автономію Східної Галичини.

Такий політичний маневр, у свою чергу, унеможливив би наступні десятиліття кривавого українсько-польського протистояння, в якому переможця бути не могло за визначенням. В такому конфлікті завжди вигравала третя сторона, причому незалежно від її політичного устрою.

Проголошення ЗУНР: необхідність, злочин чи дурість? — 2

Назвати позицію української сторони правовою або, тим більше, політично доцільною, язик не повертається.

Межу довоєнних політичних вимог русько-українських галицьких та буковинських політиків — створення окремого національного коронного краю в межах Габсбурзької держави — тим більше не могло бути порушено і під час війни. При цьому таку позицію категорично не сприймали ані австрійські, ані угорські урядові, ані польські політичні кола.

К. Г. фон Гуйн (1857—1938 рр.). Джерело: http://www.austro-hungarian-army.co.uk

Дізнавшись про створення польського Ліквідаційного комітету, члени УНРади скликали на вечір 31 жовтня термінову нараду. Ухвалили направити делегацію на чолі з Левицьким[518] до намісника Галичини, графа, генерал-полковника Карла Георга фон Гуйна.

Делегація просто з воза висунула Гуйнові, який від 28 жовтня очолював австро-угорську ліквідаційну комісію, передати владу Ліквідаційній комісії польській, вимогу передачі УНРаді влади у Галичині та на Буковині. Гуйн, ясна річ, задовольнити цю забаганку категорично відмовився. Вихід знайшли — Гуйн нібито передав повноваження заступнику, а вже той на підставі цісарського маніфесту від 16 жовтня та «одностайного бажання українського народу» формально «передав» владу УНРаді[519].

Австрійській стороні це