Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Тож набираю.

Від відповіді чоловіка мене розділяє чотири гудки.

Я чую його голос і горло відразу стискається.

– Алло. Хто? – Він звучить різко. Біситься. Напевно, приємні люди на цей номер не дзвонять. А я – приємна людина чи саме дно?

– Це я… – Вимовляю здавлено. Відразу ж лякаюся. Коли я вперше намагалася підійти до місцевих собак, вони притискали вуха до голів. Боялися. Ось і я так зараз дуже боюся.

У слухавці тихо. Я тремчу всім тілом. Кусаю губи.

– Навіщо дзвониш? – відзначаю, що голос Айдара пом'якшується, але це не привід розслабитись. Він не тепліє. Взагалі не тепліє.

Щиро мені хочеться лише плакати, але я розумію, що такого права не маю. Потрібно пояснити свою поведінку.

– Вибач мені, Айдар. Якщо зможеш…

– З флешкою ти провернула? – Він не хоче слухати. Перебиває одразу питанням. Я сиджу на лавці, але почуття таке, що земля йде з-під ніг.

Стає страшніше, ніж того дня. Наздоганяє усвідомлення. Воно наздоганяє, а я намагаюся відірватися.

– Ти мене зрозумієш, Айдаре. Я впевнена, ти мене зрозумієш.

– Флешка, Айлін.

– Вони б з Бекіром зробили щось… Вони не зупинилися б… Вони б і з тобою щось зробили… Ти ж сам до мене охорону приставити хотів! Ти ж сам розумів, як це все небезпечно! Я не зробила б цього, якби не розуміла, що тільки так можу...

– Флешка, блять, Айлін. Твоя?

Грубість протвережує. Я заковтую повітря майже разом з язиком. Серце б'ється. У животі некомфортно. Нудить.

– Я намагалася вас врятувати, Айдаре. Обох. Лише я могла це зробити. Я б не пробачила себе, якщо…

– Відповідай. Так чи ні.

Знову захлинаюся словами. Телефон відраховує секунди нашого мовчання. Я чогось тягну.

Аллах, навіщо?

Журюсь і видихаю:

– Так. Моя.

Знову тихо. Настільки, що коли одна з качок, яка втомилася чекати на свій хліб, крякає, я здригаюся.

Розпахую очі. Відчуваю, що у новому світі.

– Ясно. – На язику крутиться нове «вибач мені», яке я вже не скажу. – Зустрінешся мені, Айлін, – знищу.

Закономірний результат вистрілює гарматою у грудну клітку.

Айдар скидає, я опускаю руку з телефоном на коліна. Від розумію, що сама в цьому винна, легше не стає.

Дзвінок скинуто, але мобільний знову вібрує. Я опускаю погляд, поступово втрачаючи фокус.

Це програма, яку я встановила собі зовсім недавно.

«Маленька малинка живе у вас у животі. Термін вагітності – вісім тижнів».

________________________________

Друзі, на цьому історія договірного шлюбу на покарання закінчено. Я не думаю, що такі "договорняки" варто романтизувати, тому підсумок цілком закономірний.

Але в історії Айдара та Айлін буде продовження!

Колишні, спільна дитина, покарання, спокута, прощення, кохання. 18+, гаряче та чуттєво.

На сторінці вже стартувала викладка "Моя у покарання"!

Кінець