Читати книгу - "Нам не можна бути разом, Крістіна Жиглата"

Я подивилася на своє відображення у дзеркалі, із задоволенням оцінюючи свою нову сукню, зачіску, вперше гарний макіяж.

Сьогодні мені виповнилося вісімнадцять років… Для мене ця дата була не тільки повноліттям, а й якимись «дверима», які відкривалися переді мною в нове, самостійне і доросле життя.

По-перше: це дало б мені можливість вступити до інституту, як я мріяла. І, по-друге: залишити батьківський будинок, а особливо позбутися деспотичного батька, якого в нашому домі всі боялися.

Я знаю що це не правильно – боятися свого рідного батька… І робити це настільки сильно, що на кожне свято, на кожну падаючу зірку і в новорічну ніч, загадувати лише одне бажання: позбутися його диктаторського заступництва.

Здавалося, що складного: піти… Розпочати нове самостійне життя. Але до вісімнадцяти, про це не було й мови, оскільки я не мала жодних можливостей. На жаль, нас так виховували: у суворих рамках та за правилами, які не дозволяли навіть помислів допустити, щоб суперечити батькові, піти проти нього чи вчинити проти його волі. Нас вчили боятися, мовчати та слухатися…

До того ж одного разу, моя старша сестра Дріна, вже пробувала це зробити... Вона пішла проти батька... Минуло вже п'ять років, як я її не бачу і не знаю, де вона, може бути.

Досі, заплющуючи очі, я згадую крики сестри... Вона сперечалася з батьком, наговорила йому стільки гидот... Правди. А на ранок, Дріни більше не було в будинку. Мама сказала, що вона поїхала в інше місто і повернеться лише тоді, коли закінчить інститут. Але минуло вже п'ять років, а моя сестра так і не повернулася.

Зараз про це говорять, як про свавілля Дріни. Нібито вона сама не хоче приїжджати і має нове життя. Мені не важко було в це повірити, оскільки я була частим свідком того, як батько піднімав руку на сестру і постійно кричав на неї. Нічого дивного в тому, що дівчина не хоче повертатися додому.

Останнім часом я теж живу з надією, що поїду звідси кудись далеко і більше не повернуся.

Жити під постійним тиском, зі строгими правилами батька, і не мати друзів, тільки тому, що тобі забороняють спілкуватися з людьми… Звичайно, це не привід, ненавидіти батька і бажати втекти з власного дому... І можливо, з усім цим я змогла б упокоритися, якби не одне «але»!

Два роки тому батько викликав мене до себе і повідомив «нібито» радісну новину…

- Алесіє, твоєї руки просить дуже шанована людина. Відтепер ти заручена з ним. Коли ти подорослішаєш, він приїде, щоб познайомитися з тобою і забрати з собою.

Звичайно, я не була згодна з ним. Але заперечувати не стала. З надією, що коли я подорослішаю, договір буде розірваний або я стану достатньо самостійною, щоб піти геть і розпочати нове життя.

Тепер, коли мені виповнилося вісімнадцять, я планувала поговорити з мамою про вступ до інституту та поступово відійти від сім'ї. Розмова мала відбутися сьогодні ввечері, після вечері. Але, на жаль, все пішло не за планом…

Я знову дивлюся на своє відображення... Красиве золотаве плаття, чудово сиділо на мені, обволікаючи моє тіло, немов друга шкіра. Мені подобалося, як воно відкривало плечі та шию, на якому красувалося дороге діамантове кольє, яке мені подарував старший брат. Моє довге волосся, кольору молочного шоколаду, було акуратно покладено у високу зачіску. У вухах круглі сережки, на руках браслети… Прикраси – це рівень достатку кожної сім'ї у нашому місті.

Сьогодні на святкуванні будуть присутні тільки родичі та близькі знайомі нашої сім'ї, але я все одно повинна блищати і піднести себе на найвищому рівні, щоб не підвести батька.

Таке правило.

Переконавшись, що виглядаю ідеально, я покидаю кімнату і виходжу в коридор. Коли наближаюся до сходів на перший поверх, до мене долинає гомін голосів присутніх гостей.

Усі терпляче чекали на мене - винуватицю святкування. І хоча ніхто б не сказав мені жодного обвинувального слова у разі мого запізнення, все ж таки, я повинна бути в низу рівно о восьмій. Як сказав батько.

Так і було.

Я наблизилася до сходів і на мить завмерла. Потім почала повільно спускатися вниз. Не пройшовши й половини шляху, мене помітили гості. Усі притихли і з усмішками подивилися на мене.

Я теж оглянула всіх швидким поглядом.

Тьотя Ліліт і дядько Гвідо. Сімейство Коста та Альф'єрі, які живуть по сусідству і є моїми хрещеними… Також тут були присутні мої батьки, молодша сестра Мірелла та мій брат Уго, зі своїм другом… Езра Орсо.

Я завмерла на останній сходинці і затримала на ньому погляд. Гарний… Високий… І заборонений…

Ніхто не знає, що я закохана в цього хлопця з першого погляду.

Ніхто не знає і не дізнається.

Я бачилася з Езрою лише кілька разів, потай розглядала його… Але ми ніколи не говорили і не залишалися наодинці…

Він просто друг мого брата, котрий іноді приїжджає в гості… Але мені було достатньо цього, щоб відчути до чоловіка теплі почуття…

А як інакше, якщо він найкрасивіший хлопець, якого я зустрічала!

- Алесіє! - Почула голос мами, і розгублено моргнувши, відірвала погляд від Езри. - Мила, виглядаєш чудово! - похвалила вона, цілуючи мене в щоку.