Читати книгу - "Метелик"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Метелик" автора Анрі Шарр'єр. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 166 167 168 ... 172
Перейти на сторінку:
class="p1">Другого дня, в понеділок, о шостій ранку ми, ситно поснідавши, разом з усіма вирушаємо працювати. Ось як тут випроводжають в'язнів на роботу: дві шереги людей шикуються одна навпроти одної — п’ятдесят в’язнів і п’ятдесят солдатів. По солдату на в’язня. Між шерегами лежать п’ятдесят знарядь праці: кайла, заступи, сокири. В’язні й солдати дивляться одні на одних. Перші сповнені тривоги, другі — збуджені, ладні щомиті накинутися кожен на свого в’язня. Сержант кричить: «Такий-то — кайло!» Бідолаха поквапно хапає кайло, а сержант ту ж мить вигукує: «Номер такий-то!» Це означає, що солдат під цим номером наглядатиме за тим в’язнем. Названий солдат біжить за сердегою і шмагає його нагаєм. Ця жахлива сцена відбувається двічі на день. Здається, то не солдати женуть на роботу в’язнів, а погоничі шмагають батогами віслюків.

Ми заціпеніли від страху, чекаючи своєї черги. На щастя, з нами все діється інакше.

— П’ятеро кайєннців, ідіть сюди! Молодші, беріть кайла, а двоє старших — заступи!

Ми рушаємо. Бігти не біжимо, одначе йдемо швидко. Нас супроводжують четверо солдатів і капрал. Цей день був довший і тривожніший, ніж перший. Геть посмуговані нагаями люди, знемагаючи, кричали, мов причинні, падали на коліна й благали, щоб їх більше не били. Пополудні одних в’язнів послали стягувати докупи недогорілі дерева, інших — підбирати хмиз та зносити його на велике багаття посеред просіки. Кожен солдат без упину шмагав нагаєм свого в’язня, щоб той швидше збирав недогарки й бігом ніс їх на купу. Ця шалена біганина доводила декотрих до нестями, і чоловік, поспішаючи, іноді хапав гілляку за кінець, який ще горів. І ось так, з попеченими руками, босоніж, під градом ударів, в’язні цілі три години бігали по жару та гілках, які ще курилися. Нас п’ятьох не послали розчищати недавно прорубану просіку. І добре зробили, бо ми домовилися працювати не розгинаючи спини, але якби когось із нас ударили, ми б накинулися на своїх охоронців, роззброїли їх і перестріляли.

Сьогодні вівторок, але на роботу ми не пішли. Нас викликали до кабінету двох офіцерів національної гвардії. Обидва дивуються, що нас привезли до Ель-Дорадо без жодного документа, який свідчив би про суд над нами. В усякому разі, офіцери обіцяють наступного дня розпитати про все в директора каторжної колонії.

Відповіді довелося чекати не довго. Ці два майори, безперечно, люди дуже суворі, можна навіть сказати, жорстокі, однак коректні: вони зажадали, щоб директор каторжної колонії приїхав сюди й усе нам пояснив.

І ось ми стоїмо перед директором та двома офіцерами національної гвардії.

— Французи, я директор колонії Ель-Дорадо. Ви хотіли поговорити зі мною. Чого вам треба?

— Насамперед скажіть, який суд засудив нас позаочі до цих каторжних робіт? На який термін і за який злочин? Ми припливли до венесуельського селища Ірапи. І не вчинили жодного правопорушення. Тоді чого нас сюди привезли? Поясніть, чому нас примушують тут працювати!

— У світі йде війна. Отже, ми маємо з’ясувати, хто ви такі.

— Гаразд, але це не дає вам права посилати нас на каторгу.

— Ви втекли від французького правосуддя, і ми повинні дізнатись, чи воно не вимагає вас до Франції.

— Припустімо. Але я запитую ще раз, чому з нами поводяться так, наче ми відбуваємо покарання?

— Згідно з нашими законами, ви відбуваєте тут попереднє ув’язнення, поки ведеться слідство.

Ця суперечка тривала б ще довго, якби її не урвав один з офіцерів.

— Пане директоре, — промовив він, — ми не маємо права поводитися з цими людьми так, як поводимося з рештою в’язнів. На мою думку, поки ви не повідомите Каракас про цей особливий випадок і не дістанете відповіді, ми не повинні посилати цих п’ятьох на будівництво дороги.

— Це небезпечні люди! Вони погрожували вбити наглядача, якщо він їх ударить. Ви це підтверджуєте?

— Не тільки підтверджуємо, пане директоре, а й повторюємо ще раз: кожного, хто зважиться вдарити бодай одного з нас, ми вб’ємо.

— А якщо це буде солдат?

— Усе одно. Ми не зробили нічого поганого, щоб з нами так поводились. Наші закони й тюремні режими, може, навіть жорстокіші за ваші, але ми не дозволимо, щоб нас шмагали, мов худобу.

Директор переможно обертається до офіцера:

— Самі бачите, які небезпечні ці люди!

Начальник охорони — той, що трохи старший віком, — якусь хвилю вагається, а потім, на превеликий наш подив, каже:

— Ці втікачі мають рацію. Ми нічим не можемо виправдати їхнє перебування в колонії. Тож із двох одне, пане директоре: або ви підшукуєте для них роботу окремо від решти в’язнів, або вони не ходитимуть на будівництво дороги зовсім. Якщо ми посилатимемо французів разом з усіма, то одного дня хтось із солдатів їх таки вдарить.

— Що ж, побачимо. А поки залиште їх у таборі. Завтра я вам скажу, що з ними робити. — І директор іде від нас.

Я дякую офіцерам. Вони частують нас сигаретами і обіцяють дати ввечері розпорядження своїм підлеглим ні в якому разі не бити нас.

Ось уже цілий тиждень ми в колонії. На роботу не ходимо. Вчора, у неділю, сталось щось жахливе. Колумбійці кинули жеребок, щоб визначити, хто має вбити наглядача— мулата. Це завдання випало чоловікові років тридцяти. Йому дали ложку із загостреною ручкою. І цей чоловік мужньо виконав угоду, вкладену зі своїми друзями. Він завдав мулатові трьох ударів у груди. Наглядача негайно відвезли до лікарні, а вбивцю прив’язали до стовпа посеред табору. Солдати, мов навіжені, почали шукати скрізь іншу зброю. З усіх боків на в’язнів градом посипалися удари. А що я не встиг швидко скинути штани, то один із солдатів у запалі шмагонув мене по ногах нагаєм. Барр’єр схопив лаву й замахнувся нею на солдата. Інший солдат штрикнув багнетом Барр’єра в руку, а я тим часом садонув ногою в живіт того солдата, який ударив мене. Я вже підняв із землі рушницю, коли до нас долинув гучний голос:

— Перестаньте! Не чіпайте французів! Французе, кинь рушницю! — Це кричав капітан Флорес, той самий, який першого дня приймав нас у таборі.

Він утрутився саме тієї миті, коли я вже хотів був стріляти в солдатів. Якби не капітан, я таки вбив би кількох із них: звісно, ми теж безглуздо загинули б тут, на краю світу, на цій венесуельській каторзі, куди нас не знати чому запроторили.

Завдяки енергійному втручанню капітана солдати облишили нас і подалися зганяти злість на інших в’язнях. Отоді ми й стали свідками жахливої сцени.

Наглядач і двоє солдатів накинулися на прив’язаного до стовпа колумбійця й почали

1 ... 166 167 168 ... 172
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Метелик"