Читати книгу - "Борва мечів"

Кетлін пригадала потворного маленького чоловічка, якого схопила у корчмі на перехресті й довезла аж до Соколиного Гнізда.

— Якби ж я тоді дозволила Лізі випхати його з Місячних Дверей. Моя бідна, люба, мила Санса… навіщо вони так із нею вчинили?

— Заради Зимосічі, — рішуче відповів Робб. — Позаяк Бран та Рікон мертві, наступна моя спадкоємиця — Санса. Якщо мене спіткає якесь лихо…

Кетлін щосили уп’ялася йому в руку.

— Тебе не спіткає ніяке лихо! Ніяке, чуєш? Я цього не переживу. Загинув Нед, загинули твої братики. Санса у владі чоловіка, Ар’я загубилася, пан батько мертві… якщо тебе спіткає лихо, Роббе, я втрачу розум. Ти — усе, що в мене лишилося. Ти — усе, що лишилося в Півночі.

— Я, пані матінко, поки що гинути не збираюся.

Раптом Кетлін охопив жах, вона затремтіла усім тілом.

— Невже війна мусить тривати до останньої краплі крові?! — Вона добре чула відчай у своєму власному голосі. — Ти не перший король, який схилить коліно. Навіть не перший з королів Старків!

Але Робб міцно стиснув вуста і відказав:

— Ні! Ніколи і нізащо.

— У цьому немає сорому! Балон Грейджой зігнув коліна перед Робертом, зазнавши поразки у повстанні. Торген Старк зігнув коліна перед Аегоном Завойовником, щоб не віддати своє військо згубному вогню.

— А чи вбив Аегон перед тим Торгенового батька? — Робб висмикнув свою руку з материної. — Кажу вам — ніколи!

«Зараз він говорить як хлопчак, не король.»

— Ланістерам не потрібна північ. Їм досить буде присяги на вірність та кількох шляхетних заручників… рахуючи вже й Сансу, яку Біс тепер від себе не відпустить. Кажу тобі: залізняки — то ворог жорстокіший, страшніший, невблаганніший. Аби мати надію втримати північ за собою, Грейджої муситимуть викорінити дім Старк до останнього пагона — щоб ніхто й ніколи не заперечив їхні права. Теон убив Брана та Рікона — тепер йому лишилося убити тільки тебе… і Джейну. Гадаєш, князь Балон може дозволити їй жити і виношувати твого спадкоємця?

Роббове обличчя скрижаніло.

— То ось навіщо ви звільнили Крулеріза? Аби укласти мир із Ланістерами?

— Я звільнила Хайме заради Санси… і заради Ар’ї, якщо вона досі жива. Не прикидайся, що не розумієш. Але заразом… нехай я справді плекала надію укласти мир — то що в тому поганого?

— А те, — відповів він, — що Ланістери вбили мого батька.

— Чи не гадаєш ти, що я про це забула?

— Не знаю. А чи справді — не забули?

Кетлін ніколи не била своїх дітей у гніві, та зараз ледве утрималася — бо вчасно нагадала собі, яким самотнім та наляканим мусить почуватися Робб.

— Ти — Король-на-Півночі, вирішувати тобі. Я прошу лише, аби ти подумав про мої слова. Співці полюбляють королів, що відважно загинули у битвах, і складають про них гучні пісні. Але твоє життя варте більшого, ніж пісня. Хоча б для тієї, хто тобі його подарував.

Вона схилила голову.

— Чи маю я дозвіл вашої королівської милості піти до себе?

— Так, маєте.

Він відвернувся і оголив меча — та що хотів з ним робити, вона не зрозуміла. Тут не було жодного ворога, не було з ким битися — лише він та вона серед високих дерев і впалого листя. «Є такі битви, які мечем не виграти» — хотіла сказати Роббові Кетлін. Та мала підозру, що син-король лишиться глухим до її слів.

За кілька годин вона сиділа і шила у своїй опочивальні, коли раптом забіг юний Ролам Вестерлін і переказав їй королівське запрошення до вечері. «Добре» — з полегшенням подумала Кетлін, бо не була певна, що син забажає її бачити після сварки удень.

— Ти дуже старанний зброєносець, — статечно похвалила вона Ролама. «Саме таким міг би бути Бран.»

Якщо Робб за столом здавався холодним, а Едмур — похмурим, то Ламаний Лотар чемністю і привітністю урівноважив їх обох. Вишукано і тепло він згадував про князя Гостера, щиро та сердешно співчував Кетлін у її втраті Брана та Рікона, підносив хвалу Едмурові за перемогу при Камінному Млині, дякував Роббові за «швидкий та рішучий» суд, учинений над Рікардом Карстарком. Натомість брат-байстрюк Лотара, Вальдер Водограй, поводився геть інакше. То був суворий, сухий на мову чоловік з підозріливим обличчям старого князя Вальдера. Говорив він зрідка і мало, а головну увагу приділяв поставленому перед ним трунку та частунку.

Коли були сказані усі порожні люб’язності, королева та інші Вестерліни вибачилися і пішли до себе, рештки страв прибрали зі столу, і Лотар Фрей рішуче відкашлявся.

— Перш ніж ми звернемо на головну справу, яка привела нас сюди, мушу повідомити дещо інше, — урочисто і похмуро проказав він. — На жаль, сталося велике лихо. Спершу я сподівався, що не мені доведеться нести вам сю скорботну новину. Та нічого не поробиш. Мій вельможний пан батько отримали листа від своїх онуків.

Кетлін занурилася у власні скорботи так глибоко, що геть забула про двох Фреїв, яких погодилася узяти на виховання. «Ні, не треба!» — подумала вона. — «Матінко Вишня, скільки ще ударів ми зможемо витримати?» Чомусь вона передчувала, що наступні слова встромлять ще одного кинджала їй у серце.

— Тих онуків, що у Зимосічі? — силуючи себе, запитала вона. — Моїх вихованців?

— Так, Вальдера і Вальдера. Проте зараз вони перебувають у Жахокромі, моя ласкава пані. Тяжко казати, але сталася битва. Зимосіч спалено.

— Спалено?! — У Роббовому голосі чулася невіра.

— Ваше північне панство намагалося відібрати замок в залізняків. Коли Теон Грейджой побачив, що його здобич втрачено, він пустив замок із димом та вогнем.

— Але ми не чули ані слова про жодні битви, — мовив пан Брінден.

— Мої небожі зовсім юні, але вони були там і все бачили. Листа написав Великий Вальдер, але на ньому є підпис і його брата в перших. З їхніх слів, там сталася жахлива різанина. Вашого каштеляна убито. Здається, цього гідного лицаря звали паном Родріком, чи не так?

— Пан Родрік Касель, — німими вустами проказала Кетлін. «Старий друг, вірна душа, хоробре серце.» В неї перед очима постало його обличчя та рука, що смикала за пишні білі баки. — Що чути