Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Котомкін порвав сорочку на смуги, почав мазати мені рани.

— О, я ось одну кулю так голіруч вийняв, — похвалився він. — Втратила швидкість у Аляб’єві, вас тільки подряпала. А ви молодець, Іване Карповичу. Вибачте, я до вас із підозрою деякою ставився, але зараз мушу визнати, що помилявся. Справжній боєць!

— Тихо! — Я почув у коридорі тупотіння. Потім важкі удари у двері. Виламати їх тепер було складно, бо підперті. Почали гупати по перегородці. Сокирами. — Борю!

Він кілька разів вистрелив, але удари продовжувалися. Зі стіни випав шматок дошки. У дірку миттю залетів шматок тліючого клоччя, потім іще один.

— Загасити! — крикнув я.

— Вогонь! — крикнув Ігнатов. Моряки почали стріляти з гвинтівок, не підпускали нас до клоччя, що диміло перед барикадою з меблів.

— Зараза! — Борис схопив стіл і почав сунутися вперед, ховаючись за ним. Кулі пробивали стінку, але на кришку стільця їх вже не вистачало. Борис зірвав піджак і накрив клоччя.

— Вікна відкрийте! — наказав я. У каюті їх було два. Невеличкі, кругленькі такі, на кораблях їх називали ілюмінаторами.

— Ну що, Іване Карповичу, яка вам там, добре дихається? — спитав Ігнатов і в дірку залетіло клоччя. Дим швидко став заповнювати каюту. Борис накрив, але дихати вже було нічим.

— По черзі дихаємо! — наказав я, бо біля ілюмінаторів зчинилася штовханина.

— Не хочете здаватися? Іване Карповичу? Невже до раків хочете, на дно? — Ігнатов зареготав.

— Треба щось робити! — прошепотів Котомкін.

— Є пропозиції?

— Ви ж найкращий сищик імперії!

— Може, таки здамося? — спитав Сільванський. — Вони ж греки, православні. Висадять на острові, а звідти вже виберемося.

— Лайно! — сказав Котомкін. — Вони нас пристрелять.

— А тут ми задихнемося!

— Алевтино, де гроші? — спитав я.

— Ви що, вирішили здатися? — здивувався Котомкін.

— Іване Карповичу, вони нас уб’ють! — крикнув Борис.

— Де гроші, Алевтино? Кажи швидше!

— Для чого вони вам? — нервово спитала дівчина.

— Щоб спробувати врятуватися.

— Як?

— Зараз побачиш!

— Що ви задумали, Іване Карповичу? — спитав Котомкін.

— Алевтино, або давай гроші, або ми приречені! — прошипів я і закахикав. Усі кахикали, кидалися до ілюмінаторів, щоб схопити повітря.

— Алю, послухай його! Іван Карпович — найкращий сищик імперії! Він не обдурить, він завжди перемагає! Послухай його, благаю! — прошепотів Володінька.

— Я теж багато про нього чула, — додала Сара. — До нього варто прислухатися.

— Давай гроші, він щось вигадав! — попросив Котомкін.

— Добре. — Алевтина полізла у якийсь темний куток. Котомкін їй присвітив.

— Що ви там шепочетеся, Іване Карповичу? Ще не надихалися димом? Зараз новий буде! — закричав Ігнатов.

— Добре, ми здаємося! — крикнув я. Усі в каюті здивовано перезирнулися. Я показав, щоб мовчали.

— Здаєтеся? — спитав Ігнатов.

— Так, не стріляйте, я відчиняю двері. — Я підвівся, показав, щоб Алевтина швидше шукала гроші. Притиснув палець до губ, підійшов до дверей. — Не стріляйте.

— Якщо ви замислили якусь зі своїх хитрощів, краще не треба, Іване Карповичу! Ми вас застрелимо! Просто здавайтеся!

У відповідь я лише закахикав. Дуже сильно, хоча дим уже потроху витягувало у відкриті ілюмінатори.

— Як вам цей тютюн із корабельних канатів, Іване Карповичу? Дере горлянку?

— Дере, дере, — сказав я і почав відсувати меблі. Показав, щоб зброю тримали напоготові. Алевтина порпалася в якомусь залізному ящику. Обережно відчинила одні дверцята, потім іще одні, потім узяла звідти кілька пачок грошей і мішечок, мабуть, із червінцями. Показала мені.

Я підійшов. Пачка російських асигнацій, пачка франків і пачка доларів. Узяв пачки франків та рублів, розірвав паперові смужки, якими вони були скріплені, перемішав. Потім узяв мішечок. Там була, мабуть що, сотня червінців монетами. Взяв жменю.

— Що там, Іване Карповичу, не передумали? — захвилювався Ігнатов.

— Та дайте віддихатися! — я знову почав кахикати і потроху розсував меблі. Нарешті звільнив двері, більше схожі на друшляк. — Я виходжу, не стріляйте.

— Ви під прицілом! Краще не рипайтеся! — попередив Ігнатов.

— Якщо ви вистрелите в мене, мої товариші будуть відстрілюватися!

— Ми не стрілятимемо, якщо ви не будете нічого витворяти!

— Добре.

Я трохи відчинив двері. У правій долоні стискав жмуток купюр і червінці. Було трохи зле, боліли рани, я зчепив зуби. Розмахнувся і кинув гроші в коридор. З переляку моряки почали стріляти. Потім один закричав, мабуть, побачив гроші. Я кинув ще.

— Зупиніться! —