Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

- Пробачте, сер?

- Стривай. Коли вже Прометей узявся до роботи, треба замовити йому людину за бажаним взірцем. По-перше, зріст - п’ятдесят футів без підборів; далі - огруддя за зразком Темзинського тунелю; далі - ноги з корінням, щоб вона лишалась на одному місці; далі - рука в зап’ястку обводом три фути; серця не треба зовсім, лоб мідний, чверть акра доброго мозку… Чи замовляти очі, щоб бачили все зовні? Дай-но подумаю… Ні, не треба. Краще хай зробить віконце в маківці, щоб світло лилося всередину. Оце тобі замовлення, і гайда.

Тесля (убік). Що це він балакає, і до кого це він говорить, цікаво мені знати. Чи мені стояти тут, чи відійти?

- Не треба бути великим будівничим, щоб зробити таку сліпу баню, як ось оця. Ні, ні; мені давай ліхтар.

- Хе, так ось воно що! Візьміть один, сер. Мені й одного вистачить.

- Що ти мені тичеш в очі оту блимавку? Світити людині прямо в очі - це гірше, ніж наставляти пістоля.

- Я думав, що ви до мене говорите, сер,- до теслі.

- До теслі? А, так це ж… але ні, ні. Дуже чисте і, я сказав би, наскрізь джентльменське діло ти тут робиш, тесле… Чи ти волів би працювати з глиною?

- З глиною, сер? З глиною? Та ні, то ж грязюка, сер; хай з нею копачі бабраються.

- Ах ти ж безбожнику! А чого це ти безперестану чхаєш?

- Бо з кісток багато пилюки, сер.

- Ну, то затям це собі як науку і, коли помреш, не проси, щоб тебе поховали під носом у живих людей.

- Пробачте, сер? А!.. Ага!.. Так, так, правда… так… Ох, боже!

- Слухай-но, тесле! Ти, певне, вважаєш себе за дуже доброго майстра, еге? То скажи мені, чи це добре свідчитиме про твою роботу, коли я причеплю собі оцю ногу, що ти майструєш, і ходитиму нею, а все ж відчуватиму на її місці іншу - тобто свою давню ногу, ту, що я позбувся її, ногу з плоті й крові, хочу я сказати, га? Ти не можеш прогнати геть отого ветхого Адама?

- Ваша правда, сер. Здається, я вже щось починаю розуміти. Так, я чував про це діло досить дивні речі, сер, чував, що людина, коли їй щоглу зламає, ніколи до кінця не перестане відчувати свою стару деревину, і часом вона в неї навіть свербить. Дозвольте спитати, чи це правда, сер?

- Правда, тесле. Ось постав-но свою живу ногу на це місце, де стояла моя; тепер на цьому місці очі бачать тільки одну ногу, але для душі їх там дві. Там, де ти відчуваєш гаряче життя, там, достоту там, до волосинки там і я його відчуваю. Загадка, га?

- Я б дозволив собі сказати, сер, що загадка, ще й нелегка.

- Ну, то слухай. Звідки ти можеш знати, що точно на тому самому місці, де ти оце стоїш, не стоїть у цю хвилину ще якась ціла, жива істота з розумом і душею, тільки невидима, стоїть і не проникає в тебе, а ти в неї? Стоїть, незважаючи на тебе? Скажи, коли ти буваєш сам, зовсім сам, ти не боїшся підслухачів? Зажди, помовч! І коли я й досі відчуваю пекучий біль у своїй згризеній нозі, хоч її в мене давно відняли, то чому ти, тесле, не можеш довіку відчувати вогненні муки пекла, навіть не маючи тіла? Га?

- Боже милостивий! Правда, сер, коли таке діло, то треба вирахувати ще раз. Сподіваюся, що моя мірка не була закоротка, сер.

- Дубовим головам ніколи не слід дуже на свою думку покладатися, чуєш?.. Ну, скоро буде готова нога?

- Десь за годину, сер.

- Ну, то кремсай її швидше та принесеш мені (відвертається й відходить). Ох, життя, життя! Ось я стою, гордий, як еллінський бог, і все ж вічний боржник цього бовдура, бо він дав мені кістку, на якій можна стояти! Хай буде проклята ця досконна взаємна заборгованість, що ніяк не може обійтися без рахункових книг! Я хочу бути вільним, як вітер, а проте я записаний як боржник у книгах усього світу. Я такий багатий, що міг би позмагатися з найзаможнішими преторіанцями на аукціоні Римської імперії (що була всесвітньою), а проте заборгувався навіть за оцей язик, яким вихваляюся. Сили небесні! Ось добуду тигель, залізу в нього та й стоплю себе в одну маленьку щільну грудочку. Отак.

Тесля (повертаючись до роботи).

- Ну й ну! Стаб знає його найкраще і каже, що він великий дивак. Нічого, тільки оце одне слівце «дивак», і цього слівця досить… «Він дивак»,- каже Стаб. Він дивак, дивак, дивак… і весь час удовбує це в голову Старбакові: «Дивак, сер, дивак, дивак, дивак!» А оця його нога!.. Авжеж, як подумаю тепер… Він же спить із нею в одному ліжку! Має оцупок китової щелепи за дружину! І це ж таки його нога: він стоїть на ній. А що це він говорив про одну ногу, що стоїть у трьох місцях зразу, а всі ті три місця - в одному пеклі,- як це так? О, я не дивуюся, що він поглядав на мене з такою погордою! Кажуть, що й мені часом набігають чудні думки, але ж то тільки вряди-годи. Бо й звісно, такому куцому, миршавому старому чоловічкові, як я, не слід бродити по глибокому за високими капітанами з ногами, як у чаплі, бо дуже скоре вода дістане аж до бороди, й доведеться, скільки голосу, гукати рятувального човна. А ось вам і чаплина нога! Довга й струнка, аякже! А от більшості людей однієї пари ніг на все життя вистачає, і