Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 167 168
Перейти на сторінку:
не при­хо­диться, - по­вер­нувсь пи­сар. - А мо­же, во­на не змерз­ла. Мо­же… Тре­ба ста­но­во­го до­жи­да­ти.

- А справ­дi, ма­буть, так.


- Так, так, - за­гу­кав жид. - А хто ме­нi зап­ла­те за те, сцо я не бу­ду тор­гу­ва­ти?


- Чому не бу­деш? Хi­ба во­на то­бi ход зай­ня­ла?


- Ну, то сцо, сцо не ход? А хто пi­де у лав­ку? Ну? - гу­кав жид.


- А чо­го ж ти вист­роїв та­кий за­ти­шок. Ду­ма­ла, бач, нiч у йо­му пе­ре­си­дi­ти, та не ви­дер­жа­ла! - хтось жар­ту­вав до жи­да.


Жид, плю­ючись, по­бiг у ха­ту. На­род го­мо­нiв, веш­тав­ся, од­нi од­хо­ди­ли, дру­гi над­хо­ди­ли, пе­ре­хо­ди­ли з мiс­ця на мiс­це, тов­пи­лись, ди­ву­ва­лись, хто во­но, вiд­кi­ля.



- Та вже ж у грiх не впа­де­мо, ко­ли об­шу­каємо! - ска­зав стар­ши­на i пос­лав ру­ку пiд ган­чiр'я. Вiн дов­генько рив­ся i ви­тяг з-за па­зу­хи якусь не­ве­лич­ку в'язан­ку. Роз­гор­нув - шма­ток па­пе­ру. Пи­сар так i вп'явся очи­ма. "Крестьянка с. Марьянов­ки Хрис­ти­на Пи­ли­пов­на При­ти­ки­на".


- Христя! - скрик­нув Ки­ри­ло. - Во­на, во­на! За батьком пi­ш­ла. I батько змерз, i її не ми­ну­ла та ж до­ля.


- Христя? Це та, що в Ко­лiс­ни­ка бу­ла?.. На ху­то­рi про­жи­вал­а? - за­го­ло­си­ли лю­ди.


- Вона ж.


- Та ж бу­ла з но­сом, а ця без но­са.


- Мало чо­го що без но­са. За­те, бач, у го­ро­дi ве­се­ло жи­ла, - пiд­хо­пи­ли на зу­бок жiн­ки.


- Довiялася!


- Отак усiм тим по­вi­ям бу­де!


I жiн­ки по­ча­ли роз­хо­ди­тись. За ни­ми чо­ло­вi­ки. Лю­дей по­рiд­ша­ло, хто пi­шов до церк­ви, хто до­до­му. Стар­ши­на з пи­са­рем поїха­ли в во­лость, на­ка­зав­ши Ки­ри­ло­вi сторожи­ти­. Той сiв по дру­гий бiк лав­ки i сум­но ди­вив­ся на Хри­стин­е без­но­се ли­це. Дех­то з лю­дей пiд­хо­див, пи­тав­ся у йо­го, хто та­кий, i, по­чув­ши, мер­щiй iшов да­лi.


Аж ось зда­лi по­чу­ло­ся: "Цоб! цоб! цоб!" - до­но­сив­ся скрип, го­мiн. Не­за­ба­ром з ву­ли­цi витк­ну­лась од­на паро­виця во­лiв, да­лi дру­га, тре­тя, чет­вер­та. Са­ни ши­ро­кi, пов­но на­ван­та­же­нi лан­ту­ха­ми.


- Здоров, Ки­ри­ле! - обiз­вав­ся пер­ший чо­ло­вiк, зоста­но­ви­вш­и во­лiв.


- Здоров.


- А що се тут си­диш?


- Сторожу он мерз­лу…


- Кого?


- Христю знав?


- Яку?


- А що в Ко­лiс­ни­ка жи­ла.


- Аякже! - скрик­нув чо­ло­вiк. - Доб­ра ду­ша бу­ла.


- Ото ж во­на!


Чоловiк пi­дiй­шов по­ди­ви­тись. За ним i дру­гi по­го­ни­чi. Вий­шов i жид, пев­но, то­го, чи не вiзьмуть проїжджi пiв­кварти. По­чав­ся го­мiн, спо­мин­ки. Зга­да­ли Ко­лiс­ни­ка, зга­дали й Хрис­тю.


- Лихий вiн був, та во­на здер­жу­ва­ла, - ка­зав Ки­ри­ло.


- Уже який вiн не ли­хий був, а все кра­щий, нiж те­пер на­стало, - хва­лив­ся один з по­го­ни­чiв. I по­чав роз­ка­зу­ва­ти, як Ло­ша­ков, ку­пив­ши зем­лю, здав її у орен­ду Крав­чен­ко­вi. А се - про­пасть не чо­ло­вiк! I пiд зем­лею знає, що ро­биться. Чи дав­но по­го­рiв, а от як роз­жив­ся, ти­ся­ча­ми во­ро­чав. Оде йо­го пше­ни­цю ве­зе­мо у го­род.


- У го­род! - глу­хо за­бу­бо­нiв Ки­ри­ло. - Все у го­род, все у го­род! Ту не­на­жер­ли­ву прiр­ву нi­чим не за­га­тиш: скiльки не да­вай, усе ма­ло, все пе­ре­ве­де. Оце, бач, що зро­бив го­род, - ука­зав вiн на Хрис­тю, - що за дiв­ка бу­ла - i здо­ро­ва, i кра­сива. А за­по­па­ла у го­род - вис­мок­тав все з неї, що мож­на бу­ло вис­мок­та­ти, та й ви­ки­нув ка­лi­ку у се­ло змер­за­ти!


- Сцо ти, Ки­ри­ло, пле­теш дур­не? - умi­шав­ся жид. - А що б во­но бу­ло, як­би го­ро­ду не бу­ло? Де б ви дi­ва­ли свiй хлiб? На те i се­ло, щоб хлiб ро­би­ти, а го­род бу­де ку­пу­ва­ти. У се­лi ро­бо­та, а в го­ро­дi - ко­мер­цiя.


- Ох, чую я, - зiтх­нув­ши, мо­вив Ки­ри­ло, - не­за­ба­ром твоя ко­мер­цiя цiл­ком нас прог­ли­не з ду­ша­ми!


Погоничi, слу­ха­ючи ту роз­мо­ву, за­ду­ма­ли­ся… Пе­ред ни­ми сто­яла гiр­ка се­лянська до­ля… б'єшся-б'єшся, а городсь­ка ко­мер­цiя все пе­ре­ве­де!


- Ну, чо­го, дядьки, за­ду­ма­ли­ся? Час уже пог­рi­ти­ся, а то ще по­мерз­не­те. Ну­те, лиш, усип­лю пiвк­вар­ти. За про­воз пше­ни­цi, пев­но, доб­рi гро­шi заб­ра­ли.


Дядьки по­ну­ро по­ди­ви­ли­ся на жи­да, зiтх­ну­ли i пiш­ли до своїх са­ней. Во­ни вез­ли пше­ни­цю у го­род не за гро­шi, а за од­ро­бi­ток. Крав­чен­ко зда­вав їм зем­лю по де­сять руб­лiв за де­ся­ти­ну i по тиж­ню ро­бо­ти.


Тiльки че­рез тиж­день Хрис­тю по­хо­ва­ли. По­ки виїхав ста­новий, по­ки слiдст­вiє зро­бив, днiв п'ять увiй­шло. А там зно­ву за­тяг­лося… Як i де хо­ва­ти? Ста­но­вий ска­зав - по-хрис­ти­янськiй, та ба­тюш­ка не рi­шив­ся без бу­ма­ги. По­ки бу­ма­га прий­шла - i тиж­день ми­нув. По­хо­ва­ли її по-христи­янськiй у са­мо­му глу­хо­му кут­ку кла­до­ви­ща, бi­ля ро­ву, вiд до­ро­ги. Об тiм уже бiльш усього Фе­дiр ста­рав­ся. Вiн пра­вив за ба­тюш­ку i бi­гав по се­лу зби­ра­ти на по­хо­ро­ни. Хто що дасть - хто ли­ху со­ро­чеч­ку, юп­чи­ну, хто ко­ряк яко­го хлi­ба. Кар­по Здiр роз­щед­рив­ся i, пе­рех­рес­тив­шись, аж два кар­бо­ван­цi ви­ки­нув. Лю­ди ка­за­ли, що не зiг­нув­ся б Кар­по i де­сять ви­ки­ну­ти, - вiн з При­ти­чи­но­го доб­ра розжив­ся. На тi зiб­ра­нi гро­шi Фе­дiр i хрест пос­та­вив, i по­веснi виш­ню по­са­див. Чор­на Ївга, гу­ля­ючи по шин­ках, смiял­ася, що Фе­дiр, знать, не за­був пер­шо­го ко­хан­ня. Гор­пина ла­ялась.


- Чудна ти! Се ж не для се­бе, се для ду­шi, хрис­ти­янської ду­шi, - умов­ляв вiн жiн­ку.


- Дурний, лап­сай ти! Прав­ду ка­зав по­кiй­ний батько, що во­на те­бе ко­ша­чим моз­ком на­поїла. I на­поїла!


Федiр мовч­ки ро­бив своє. Вiн пiс­ля Грицько­вої смер­тi нас­лi­ду­вав йо­го доб­ро i зов­сiм би за­мож­ним зро­бив­ся, ко­ли б пильну­вав од­но­го. А то на всi сто­ро­ни ки­дається, то шев­цем би вiн зро­бив­ся, то сто­ля­ром би став. На­ку­пе стру­менту, поб'ється тиж­день-дру­гий та й ки­не. Од­но­го тiльки - церк­ви не ки­давсь та па­ла­марст­ва. Ще до то­го з Христи­ною смер­тю став мов щи­рi­ший.


Ну, а дру­гi? Дру­гi? Ти­мо­фiя на вiй­нi заст­ре­ли­ли. У Кири­ла Ориш­ка умер­ла. Щось цi­лий тиж­день уми­ра­ла. Лю­ди ка­зали, то че­рез те, що вiдьма. Ки­ри­ло сам зно­ву зро­бив­ся де­сят­ни­ком при во­лос­тi. Хоч з йо­го i де­сят­ник та­кий був, та об­щест­во ува­жа­ло йо­го лi­та. Довб­ня умер у гос­пi­та­лi, Ма­ри­на i до­сi жи­ве у тiй ха­тi, у якiй її зас­та­ла Хрис­тя, та вiється з мос­ка­ля­ми. Ло­ша­ко­ва наз­на­чи­ли у Польщу гу­бе­р­н­а­тором. Вiн узяв Про­цен­ка з со­бою за пра­ви­те­ля, а Кни­ша - за по­лiц­мей­сте­ра. I та­кi з їх вий­шли вiр­нi та щи­рi слу­ги, що Ло­ша­ков не­за­ба­ром на­го­ро­див обох здоровенни­ми по­льськи­ми маєтка­ми. Ру­бець i до­сi член­ствує у земст­вi. Зе­мст­во са­мо пе­ре­чис­ти­ли. Те­пер у йо­му бiльше па­на, нiж сi­рої сви­ти. Про те бу­ло мар'янiвськiй го­лотi бай­ду­же, во­на на од­не скар­жи­ла­ся: зем­лi об­маль, i лiз­ла бiльше в го­род у най­ми, а як про земст­во, бу­ва, зай­де рiч, то в неї один од­каз: "Що то земст­во? Од­на тiльки дряч­ка!" Не тiї, прав­да, спi­ва­ли мар'янiвськi ду­ки, от як Кар­по Здiр. Вiн був

1 ... 167 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"