Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

нього були в мене на столі. Коли ж стає відомо, що в Копенгагені багато хто сплавляють свої старі волини у «Венг-Ґенг», бо натомість отримали новенькі, то я прямо дивлюся на Віпера, але той і оком не моргне. Нараду я закінчую раніше і нагадую йому, що частина грошей за концерт чомусь досі не надійшла.

— Віпере, секундочку, — кажу я до нього, а він відсувається. — Що за бомбоклат?

— Який бомбоклат, де? — прикидається невинним він.

— Що там за срань зі світловим обладнанням? Ти знав, що там — волини?

— Філліпсе, та ні. Ти ж казав мені тільки забрать його. Чого ж тепер мене допитуєш?

— Не намагайся клеїти дурня, вилупку, тебе це не прикрашає, — кажу я йому.

Він скорчив гримасу, наче внюхав щось погане. А потім каже:

— Слухай, братане, ти в мирному ритмі, тож рухайся далі, я не збираюсь тебе спиняти. А я тут теж із миром маю справу, тільки пишеться він по-іншому.

І він ішов. Дивно, але я не думаю, що він так розмовляв би з кимось іншим у гето. І досі не знаю, чи він хотів показати мені, що він небезпечний, чи — що розумний. Йому безумовно не сподобалося, що я не визнав його привабливим.

Та вже годі про того вилупка. Скажи мені правду, Алексе Пірсе. Чому ти не можеш повернутися на Ямайку?

Джон-Джон Кей

тосовно шабашки ця бомбонута скажена колумбійська сука виявила всю свою фантазію. «Прикінчити його повільно, але дай зрозуміти, що це планувала не я. Тож нічого особистого. Але хай усі ніґери од затоки Біскейн до Кендал-Весту[421] навчаться поважати маму-джаму», — її слова, не мої, бо ця лесбі-нелегалка досі так і не навчилася розмовляти, як янкі. Це все, що я повинен донести до нього, поки сучий син стікатиме кров’ю. Вона ще багато всякого лайна наговорила, яке я теж не зрозумів (може, тому, що й вона не надто пам’ятала, що казала на початку). Сука весь час удавала, нібито накази надходять безпосередньо від неї, хоча сама вона, ясно, всього лиш йобана шістка на побігеньках. Але к чорту Ґризельду Бланко. Я в Нью-Йорку — тож поцілуйте мене в сраку!

Прикиньте: я повернувся в Чикаго, хоч обіцяв деяким горлорізам, що більше туди ні ногою, — бо ж остання ліквідація, п’ятирічної давнини, обернулася мало не повним крахом. Той авторитет із Саутсайду обійшовся в кругленьку суму, і банда жадала розплати. Я купив усім обід у «Денніз»[422], там і перетерли цю справу. Вони кажуть: п’ятсот баксів, і ти зі своїм братаном Пако прибираєте цього штриха на ім’я Юстас. «Юстас? Він що, підарас якийсь?» — питає Пако. Хлопець із банди не відповів, але сказав, що це буде досить просто: о дев’ятій десять щовівторка його дружина йде на хор, а він тим часом сідає в підвалі зі своїм проектором, сигарою в одній руці та членом у другій, і вдовольняє себе під «Вишневі хлопавки», випуски 1-4. Пако зіскочив, сказавши, що він — крадій, а не горлоріз. Коли я вже наполовину спустився в підвал, той тип мене помітив; одна його рука була на члені, а друга — не скажу де, але це той випадок, коли рук для волини вже не лишається. Я стріляв і все не міг зупинитися. Гуркіт стояв такий, що я не відразу розчув, як верещить його дружина, — вона виявилась удома. Баба побігла, а я — за нею, молячись, щоб вона не встигла домчати до дверей. Але вона встигла — і з криками вискочила на вулицю. І ось ми біжимо Мартин-стритом — вона в нічній сорочці, капцях-зайчиках і репетує як недорізана, а я позаду. Уклав її посеред дороги, саме коли повз проїздили два фургони. Один загальмував, і я вистрілив у заднє скло і далі стріляв, поки вони не від’їхали й не врізалися в дерево десь ярдів за сімдесят. Покінчивши з цим лайном, я мусив тоді покинути Чикаго.

Але потім — на той момент я вже шість місяців прохолоджувався в Нью-Йорку — мені подзвонили. Схоже, чутка поширилася. Те вбивство в Саутсайді вийшло незграбним і брудним, але не провальним. Чималі супутні втрати — та це таке. Я був молодим, однак не дурним. Зухвалим, але вмів прислухатися. А нове замовлення здавалося легким. Жидка, що вів бухгалтерію банди останні десять років, помітили в одній нехорошій справі. Хтозна, винен він чи ні, — але випливли фотографії, на яких він заходить в офіс ФБР, а через три години — звідти виходить. У будь-якому разі, той єврей став проблемою. Я був готовий замочити щура у ванні — ось як я нудьгував, коли мені зателефонували з цією пропозицією.

Чотирнадцяте грудня, четверта година дня. 207-ма вулиця, єврейський Бронкс, куди, у Верхній Мангеттен, вже чомусь проникли й оті ямайські ніґери з кумедним акцентом, що ніколи ні з ким іншим не мають справи. Два поверхи і горище. Замки я ламаю з семи років. Реальна морока була зі сходами: я сподівався, що вони чимось покриті, що маскувало б усі скрипи. Мені не дали жодної деталі, я не знав навіть, скільки в будинку кімнат, тож довелося всі ускладнення й ризики брати на себе.

Перші двері виявилися стінною шафою з білизною (от якого біса розміщати шафу з білизною біля сходів!), другі двері вели у ванну, треті здавалися входом у спальню, — тож я зайшов, відчуваючи певну незручність від зайвої ваги нової зброї. Порожньо. Я спустився в передпокій і відчинив останні двері. Той хлоп сидів, притулившись до спинки ліжка, ніби чекав мене. От лайно. Хлоп дивився прямо на мене — і я не міг вистрілити. А потім до мене дійшло, що він дивився не на мене, а просто кудись у нікуди. Малий дивився наче крізь мене — і дрочив. Усе летіло к бісу: якщо стріляти зараз, він розбудить весь будинок.

— Вони зараз сплять на горищі, — сказав хлоп. — Ти ж знаєш: старі люблять спати при п’ятдесяти градусах[423].

Протягом тижня «Нью-Йорк пост» безперестанку поливала лайном новоявленого Сина Сема[424]. А потім мені зателефонував Пако і попросив приїхати до нього в Маямі. До біса цей Нью-Йорк і решту стражденної Америки — воістину довбана Гоморра з присмаком геморою. Тут заморожують діаманти і використовують їх як кубики льоду