Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я вже навіть не бачила портального кола – зір застилали сльози, що виступили в ту ж мить, як я усвідомила, що портал не працював. Між Зимовим замком та Кандоліном – сотні, тисячі миль імперії, і встигнути до опівночі я не могла ніяк, окрім як чарами. 

Портал був… останнім шансом. 

Я не знала, чи хтось ще у столиці володів чарами настільки потужними й складними. Певно, що тільки Лор’єн – а від нього допомоги очікувати точно не варто було. Та й це перенесення влаштував однозначно він: я жодного разу не бачила, як леді Елмор чаклувала, тож портал у ключі начарувала, скоріш за все, не вона. 

Пентаграма під ногами видавалася величезною, пустою і такою чорною, наче чорнота була вже не просто кольором, а чимось більшим. Я сіла прямо на краєчку магічного плетіння й обійняла коліна, втупившись у них лобом. 

Що робити далі? 

Що робити? 

Думка про те, аби просто повернутися до будинку з зеленими віконницями, навіть не прослизнула в голові – я не хотіла тепер цього дому. Проміняла б його, а ще й всю можливість відкрити цукерню взагалі, на всього один портал до Зимового замку, аби врятувати Ардена. 

Та порталу не було. Була тільки я, а ще десятки слуг, що готували дім до нової леді Елмор, що цілком могла стати відразу ж вдовою. А я цього точно не хотіла. 

Я піднялася на ноги. Від думки, що виникла в голові – від її грандіозності, від її практичної неможливості – ноги ледь не підкосилися. 

– Спробуймо… – пробурмотіла я тихенько, обережно торкаючись пальцем першого символу пентаграми. Я намагалася у найменших деталях пригадати все, що робив Арден, коли відкривав портал – обидва рази. Та, на жаль, тоді мене більше цікавили його грозові очі, гострий ніс і бліда, аристократична шкіра, а не особливості проведення магічних ритуалів. 

Перший символ – принаймні, я думала, що він перший, бо віддалено розуміла значення руни, “місце, де стоїш” – загорівся магією, коли я передала у нього кілька іскор. Та щастя тривало недовго: варто мені було відняти долоню, аби перейти до наступної руни, як перша згасла. Я спробувала запалити її знову – і знову сталося те саме. 

Я відступила на крок. 

Що це я взагалі надумала? Відкрити самій портал у Зимовий замок? Розібратися за лічені хвилини, які в мене лишалися, у тому, як він працює? 

Руки опустилися наче самі собою. Це ж було неможливо. Тільки найсильніші чаклуни імперії могли зробити щось подібне. А я… я заледве могла користуватися магією за власним бажанням. 

Та коли вона таки виривалася, була сильною, – заперечив голосок у моїй же голові. Останнім часом він все сильніше нагадував Аодхана. 

І справді – чарів, здавалося, у мені було достатньо, та як їх використати, якщо вони зовсім не хотіли мені підкорятися? Я стояла, втупившись у вікно, за яким ставало все менше й менше випадкових перехожих, аж поки відповідь сама не спала на думку. І вона була проста й недолуга водночас. Та варіантів у мене лишалося небагато, тож я зітхнула й вийшла в коридор. 

Перехопила найближчого слугу, переконавшись, що роблю це рукою з перснем на ній, а тоді наказала принести мені кухонного начиння: миски, глечики, ложки. І продуктів: усього, що знайдеться на кухні. 

Служник не кинув на мене навіть кривого здивованого погляду: певно, був звичний до дивних забаганок дворян. Я ж тим часом повернулася у залу та всілася на підлогу зали, намагаючись й далі розібратися із символами пентаграми. 

Десь половину з них я могла перекласти. Ще половину від половини, що лишилася – розуміла приблизно. Але решта символів… Вони виглядали так, наче не були людським письмом, і моїх небагатьох знань, що я підхопила на обов’язковому курсі латини, точно не вистачало, аби їх прочитати. 

Залишалося тільки сподіватися, що магія, направлена правильним способом, зможе якось запустити навіть те, чого я зовсім не розуміла. 

Від напружених думок, через які волосся на руках ставало дибки, мене відволік скрип дверей. Коли я повернулася на звук, троє слуг вже заносили до кімнати стіл, який наче взяли з кухні разом з усім, що на ньому було: дошкою для нарізання з половиною лимона, кухлями, маленькою мисочкою з незрозумілим не перший погляд вмістом, травами й зеленню. 

Стіл опустили прямо біля мене. 

– Дякую, – вичавила я, уникаючи дивитися в очі слугам. Як я мала пояснити такий дивний запит? 

Один служник затримався на порозі, наче хотів щось у мене запитати, та я рішуче відвернулася від нього, втуплюючись поглядом в інгредієнти. 

Я мала готувати. 

Сама думка про це у такій ситуації викликала дрижаки й майже істеричний сміх. Та… Практично кожного разу, коли мої чари пробуджувалися, це траплялося через те, що я готувала. Настільки поринала в процес, що припиняла звертати увагу на все навколо – як сталося тоді з цукерками. Чи з тортом до першого балу сезону. 

Я поверхнево, судомно втягла повітря. Попри те, що я сама була у пустій, спокійній кімнаті, оповитій півтемрявою, я зовсім не була впевнена, що зможу поринути в процес приготування. Як я могла думати про поєднання овочів, спецій, тіста чи будь-кого іншого, коли в цю ж таку мить Арден боровся за своє життя? 

Каблучка на пальці наче стиснулася, нагадуючи про те, що я маю поквапитися. Голос Аодхана я не могла вловити вже навіть віддалено – і це теж не здавалося хорошим знаком.