Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

– Гаразд, – тихенько сказала я сама собі, намагаючись додати у голос твердості. Майже марно. – Гаразд, почнемо. 

Для чизкейка не потрібні були ані вогняний камінь, ані піч – а на столі принагідно виявилося майже все, що для нього потрібно. 

Перші рухи були невпевнені та нервові: наче я враз розучилася тримати ложку і забула, як саме потрібно кришити печиво. Але м’язи робили свою роботу: вони пам’ятали рецепт набагато краще за мозок. 

Це зовсім не нагадувало те звичне задоволення, яке я отримувала, коли щось готувала; цього разу мене все ще підганяла невідомість, потреба відкрити портал, приборкати магію – а для початку хоч якось викликати її. 

Та я вже вклала у формі денце й стінки з масла та печива, збила сир у пухку, тягучу масу без жодної грудки, виклала шар лимонно-горіхової начинки, а на пальцях не з’явилося ані іскри. 

У непостійному світлі з вулиці я заледве розрізняла годинник на головній площі: ще трохи, й він почне вибивати десяту. 

– Ну давай! – я змахнула рукою, намагаючись думати про магію. Все готування вже вилетіло з голови – здавалося, воно зовсім не допомагало. – Давай же! 

Нічого. 

Раніше я могла викликати за власним бажанням кілька ледь помітних білих іскор, а цього разу – повна пустота, наче чари з мого тіла кудись зникли. А можливо, їх і не було взагалі – тепер, у цій темній і пустій залі здавалося, що всі ті викиди магії я придумала собі сама. 

Вже зовсім не турбуючись про чизкейк, я виклала сир на начинку, приклала долоні до боків форми, аби захолодити її – так, як я вже несвідомо звикла робити на кухні, аби встигнути готувати ту неймовірно смішну кількість страв, що споживали дворяни щодня. 

Пиріг почав поволі остигати та застигати, і я пустим поглядом пошукала на столі якісь прикраси. Певно, я не потраплю сьогодні до Зимового замку. Не врятую Ардена. І все, що я робила протягом останніх місяців, виявиться марним. 

Я простягнула руку, аби схопити кілька листочків м’яти, що відірвала заздалегідь, а тоді рука моя застигла прямо над нею. 

Бо вся вона була обплетена білими іскрами, наче снігом. 

Вдалося! 

Таки вдалося – і саме тоді, коли я нарешті припинила думати, як би ту магію викликати! 

Поспішно, побоюючись, що іскри ось-ось зникнуть, я вступила у коло. Приклала обидві долоні до першого символу – і він загорівся яскравіше, ніж мені вдавалося до того. 

А тоді я, замість того, аби перейти до наступної частини пентаграми, як робила це раніше, продовжила поволі вливати силу у перший знак. Чари заповнили його по вінця, а тоді перелилися – і тонкою цівкою рушили, куди слід, заповнюючи все зовнішнє коло рун. 

В мене на лобі виступив піт – холодний і липкий. Він залився в очі, за комір, а я все не зупинялася, витискаючи з себе усі чари до останньої краплинки. До завершення пентаграми залишалося всього кілька символів. 

В якусь мить щось змінилося: магія замість того, аби розливатися далі, почала наче всихати – певно, через те, що я надто повільно заповнювала символи. 

– Ні, ні! – вигукнула я, намагаючись повернути все, як було. – Не цього разу! 

Зненацька руки мої вибухнули вогнем, і попри те, що він був моїм, він не щадив моєї шкіри: вона стала червоною, запалилася та вкрилася пухирями, нагадавши страшну картину, що я бачила наче тільки вчора: Лор’єнового лиця, повністю понівеченого Аодхановим вогнем. 

Обручка, що й до того міцно сиділа на пальці, наче припеклася до шкіри, пробралася металом у саме м’ясо та кістки, змушуючи водночас стиснути зуби й кричати від болю. 

І через цю агонію, що заполонила кожен куточок мого розуму, я ледь не пропустила головне: останні символи пентаграми вмить налилися чарами, загорілися, викинули до стелі стовп білого сяйва. 

А тоді я знову почала падати, не припиняючи кричати.