Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Одружених? Висновуючи з виразу обличчя Пійта, який сперся на шинквас, теревенячи із шинкаркою, здавалося, що таке припущення недалеке від істини. Каладінові воно навіть на думку не спадало — а мало б. Адже він знав, що Скеля одружений: рогоїд уже посилав родині листи, але Піки були так далеко, що відповідей поки не надходило. Жонатим свого часу був і Тефт, але його дружина — як і більшість родичів — була мертва.

Сíм’ї могли мати й інші. Мостонавідниками вони мало говорили про своє минуле, але Каладін уряди-годи вловлював натяки. Вони потроху повертатимуться до нормального життя, й родини стануть його частиною — а надто тут, у постійному військовому таборі.

— Буря забирай! — ляснув себе по лобі капітан. — Доведеться просити для нас більше місце.

— У багатьох казармах є вигородки для сімейних, — зауважив Сиґзіл. — А деякі одружені солдати винаймають квартири на торжищі. Тож і наші можуть вибрати те або те.

— Це розколе Четвертий міст! — сказав Скеля. — Ми не можемо такого дозволити.

Що ж, зазвичай з одружених ліпші солдати. Доведеться капітанові знайти спосіб, щоб це спрацювало. Наразі в Далінаровому таборі багато казарм стояли порожні. То, може, попросити собі додаткових?

Каладін кивнув у бік жіночки за шинквасом.

— Вона тут, як я розумію, не господарка?

— Ні, Пійтова пасія — її звати Ка — лише продавчиня, — відповів рогоїд.

— Треба буде дізнатися, чи письменна вона, — зронив Каладін, даючи дорогу підпилому клієнтові, який проштовхувався до виходу. — Буря забирай! А непогано було б завести когось для писарської роботи.

У звичайних частинах капітани були світлоокі, а обов’язки батальйонних секретарок і писарок виконували їхні дружини чи сестри.

Пійт махнув товаришам підходити, й Ка провела їх до столика осторонь. Каладін сів спиною до стіни — досить близько від вікна, щоб, за бажання, визирнути надвір, але й не вимальовуватися на склі силуетом. Капітан поспівчував стільцю, на який опустився Скеля: з усього їхнього загону тільки рогоїд був на кілька дюймів вищий за командира, а ще майже вдвічі ширший.

— Рогоїдське світле є? — з надією запитав Скеля, глянувши на Ка.

— Від нього в нас плавляться кухлі, — відказала та. — Є ель.

— Ель, — зітхнув Скеля. — Це напій для дам, а не для дужих рогоїдів. Добре хоч не вино…

Каладін неуважливо звелів принести собі будь-чого. Насправді в цьому закладі було незатишно — гамірно, огидно, димно й смердюче. А ще тут вирувало життя: сміх, хвастощі та крики, дзенькіт кухлів. Це було… те, заради чого дехто жив, — вечірні посиденьки у таверні з друзями після цілого дня важкої праці.

Не так і погано.

— Гамірно сьогодні, — зауважив Сиґзіл.

— Тут завжди гамірно, — відказав Скеля. — Хоча сьогодні, мабуть, трішки гамірніше, ніж зазвичай.

— Сьогодні наші спільно з Бетабовим військом здобули перемогу на плато, — пояснив Пійт.

От і добре. Далінара там не було, але на вилазку вирушав Адолін разом із трьома бійцями Четвертого мосту. Проте вступати в битву їм не довелося — а будь-яке висування на плато, що не загрожувало небезпекою Каладіновим людям, проходило непогано.

— Добре, що тут людно, — сказав Скеля. — Від цього в таверні тепліше. Бо надворі справжня холоднеча.

— Холоднеча? — здивувався Моаш. — Ти ж із буреклятих Рогоїдських піків.

— То й що? — спитав Скеля, насупившись.

— А те, що в горах завжди холодніше, ніж тут.

Рогоїд аж похлинувся. От кумедія: від суміші обурення й невіри власним вухам на його світлій шкірі проступила барва.

— Вам, висотнохворим, важко думати! Холодніше? На Піках рогоїдів тепло — неймовірно тепло!

— Он як? — недовірливо спитав Каладін.

Це міг бути один зі Скелиних жартів, які інколи не мали сенсу ні для кого, крім самого рогоїда.

— Це правда, — підтвердив Сиґзіл. — На Піках є гарячі джерела, які прогрівають їх.

— Ніякі не «джерела», — заперечив Скеля, сварячись на лейтенанта пальцем. — Так їх називають низовинці. А для рогоїдів ці води життя — «океани».

— Океани? — перепитав насуплений Пійт.

— Еге, тільки дуже маленькі. По одному на кожен пік, — сказав Скеля.

— Вершина кожної гори утворює такий собі кратер, заповнений озером із теплою водою, — пояснив Сиґзіл. — Завдяки цьому теплу там, попри висоту, формується острівець придатної для проживання землі. Але варто відійти надто далеко від одного з рогоїдських поселень, як ви опинитеся в зоні вічної мерзлоти — між крижаних полів, залишених великобурями.

— Ти неправильно розповідаєш цей переказ, — обурився Скеля.

— Це не переказ — це факти.

— Факти — також перекази, — не погодився здоровань. — От послухай: колись давно мій народ, ункалакі, — «рогоїди» по-вашому — жив не на піках, а внизу, де загусте повітря й важко думати. Але там нас ненавиділи.

— І хто ж це міг ненавидіти рогоїдів? — здивувався Пійт.

— Усі, — відказав Скеля, а Ка саме принесла напої. Це був ще один вияв особливого ставлення: решта здебільшого мали йти до шинквасу й забирати замовлене там. Рогоїд усміхнувся шинкарці і схопив свого великого кухля. — Так, це перше коло. Ну то що, Лопене, — кажеш, переп’єш мене?

— Атож, манча, — відказав гердазієць, здіймаючи власного кухля — не такого великого, як у Скелі.

Здоровенний рогоїд приклався до елю, і на губах у нього зосталася піна.

— Зжити нас зі світу прагнули всі, — сказав він, гупнувши кулаком по стільниці. — Нас боялися, бо, коли вірити переказам, ми надто вправно билися. А тому на ункалакі полювали, заледве не знищивши.

— Якщо ви такі вправні бійці, — втрутився Моаш, тицяючи в Скелю пальцем, — то як же сталося так, що вас заледве не знищили?

— Нас мало, — гордо стукнув себе в груди рогоїд, — а вас багато. Тут, у низовинах, ви повсюди. Куди не ступиш чоботом — скрізь ваші ноги. Тож нас, ункалакі, заледве не знищили. Але наш тана’каї — це як король, навіть вище — пішов просити допомоги в богів.

— У богів? — перепитав Каладін. — Ти маєш на увазі «в спренів».

І глянув на Сил, яка, влаштувавшись на крокві вгорі, дивилася, як вертикальною підпіркою повзуть кілька комашок.

— Так, але вони — боги, — відказав Скеля, простеживши за поглядом командира. — Однак деякі боги сильніші за інших, і тана’каї розшукав наймогутніших. Спочатку він пішов до богів дерев. «Ви можете сховати нас?» — запитав тана’каї. Але боги дерев не могли. «На нас самих полюють, — відказали вони. — Якщо ви заховаєтеся тут, вас знайдуть і пустять на дрова достоту як нас».

— Пустять рогоїдів на дрова… — беземоційним тоном повторив Сиґзіл.

— Цить! — осадив його Скеля. — Відтак тана’каї пішов до богів води. «Дозвольте нам оселитися у ваших глибинах, — попросив він у них. — Даруйте нам здатність дихати, як риби, й ми служитимемо вам під океанами». Але во́ди, на жаль, не змогли йому допомогти. «В наше серце закидають гачки й виловлюють ними тих, кого ми захищаємо. Якщо ви оселитеся тут, то станете їжею». Тож у нас не вийшло перебратися на дно.

У відчаї тана’каї вдався до крайнього засобу — пішов до наймогутніших