Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Аіза мешкала в комірчині під дахом, яку вона сяк-так умеблювала. На столі — гасова лампа, коло ліжка у пляшці — свічка. По стінах — вирізані з журналів і пришпилені кнопками картинки. На комоді — кілька детективних романів і пачка порнографічних знімків. Деякі відвідувачі, особливо жонаті, люблять подивитися на таке.

Ліза кинула їх до шухляди й дістала звідти злинялу, але чистеньку скатерку.

Я почав розгортати покупки. Ліза тим часом переодяглася. Спершу вона зняла плаття, хоч, я добре знав, що в неї завжди болять ноги — стільки ж треба побігати… Вона стояла переді мною у своїх високих, до колін, лакових черевиках і в чорній білизні.

— Ну, як мої ноги? — спитала вона.

— Високий клас, як завжди!

Вона була задоволена з цієї оцінки і з полегшенням сіла на ліжко, щоб розшнурувати черевики. Тоді показала їх мені:

— Сто двадцять марок віддала! Поки такі гроші заробиш, то вони вже й зносяться.

Вона дістала з шафи кімоно та потерті парчеві капці — пам’ять про ліпші часи. При цьому вона всміхалася так, ніби була в чомусь винна — їй хотілося сподобатись мені. А мене раптом наче хтось стиснув рукою за серце, стало так боляче, ніби тут, у цій комірчині, помер хтось близький.

Ми сиділи, і я розмовляв із нею. Та вона зауважила, що я вже не той, що був колись. У неї в очах промайнув страх. Між нами ніколи не було нічого більшого як те, що дає випадок. Але, може, саме це й зобов’язувало та єднало нас більше, як щось інше.

- Ідеш уже? — спитала вона, коли я встав; спитала так, наче давно вже цього побоювалась.

— Я домовився в одному місці.

Вона втупилася в мене:

— Так пізно?

— У справі. Дуже для мене важливій, Лізо. Треба спробувати знайти одного хлопця. У цей час він зазвичай сидить в «Асторії».

Жодна жінка не зрозуміє все так швидко, як дівчата, подібні до Лізи. Таким дівчатам і не збрешеш так, як якійсь іншій жінці. Лізине обличчя стало якимсь спустошеним.

— У тебе є інша…

— Але ж, Лізо… ми з тобою так рідко бачимося… Ось уже близько року зовсім не… ти ж сама розумієш…

— Ні, ні, я не про це. У тебе є жінка, яку ти кохаєш! Ти змінився. Я це відчуваю.

— Ох, Лізо…

— Авжеж, змінився. Ну, скажи!

— Я й сам не знаю. Може, й так.

На мить вона завмерла на місці. Тоді кивнула:

— Так, звичайно, що так… Я дурна… Адже в нас із тобою нічого, власне, й не було. — Вона провела рукою по лобі. — Не знаю, чого це я раптом…

Я дивився на її тоненьку, ніби зламану фігурку. Парчеві капці, кімоно, довгі самотні вечори, спогади…

— До побачення, Лізо…

— Ідеш?.. Не побудеш іще трошки? Ідеш… Отак?

Я знав, про що вона говорить. Але цього я не міг. Дивна штука, але я не міг, ніяк не міг, я всім своїм єством відчував, що не можу. Такого зі мною ніколи не бувало. Я не надавав великого значення поняттю вірності. Але тепер це просто було неможливо. Я раптом відчув, який далекий я вже від усього такого. Вона стояла на порозі.

— Ідеш… — Потім побігла до кімнати. — Ось, я знаю, ти поклав для мене гроші… під газету… не хочу їх… Ось вони, ось… Іди вже!..

— Треба йти, Лізо.

— Ти вже ніколи не прийдеш…

— Прийду, Лізо.

— Ні, ні, не прийдеш, я знаю! І не приходь! Іди, та йди ж уже нарешті!

Вона плакала. Я пішов униз сходами, не озираючись.

Я ще довго блукав вулицями міста. Дивна якась була ніч. Я був дуже збуджений, спати не хотілось. Пройшов повз «Інтернаці-ональ», думав про Лізу, про минулі роки, про багато дечого, про що давно вже забув. Усе це відійшло кудись далеко, здавалось, що вже не обходило мене. Потім я пройшовся вулицею, де жила Пат. Вітер подужчав, усі вікна в її будинку були темні, ранок сірими лапами скрадався попід дверима, і я нарешті пішов додому.

«Господи, — подумав я, — здається, це — щастя!»

XIII

— Не треба вам ховатися з дамою, що ходить до вас, — сказала пані Залевська. — Нехай приходить відкрито. Вона мені подобається…

— Але ж ви її жодного разу не бачили, — заперечив я.

— Будьте певні: я її бачила! — з притиском сказала пані Залевська. — Я бачила її, і вона мені сподобалась. Навіть дуже. Але це жінка не для вас!

— Ви так гадаєте?

— Ні, не для вас. Мені навіть дивно стало, де це ви відкопали таку по ваших шинках. Але правду кажуть, що волоцюга…

— Ми ухиляємось від теми, — перебив я.

— Це жінка, — провадила пані Залевська далі, взявшися руками в боки, — для чоловіка, що посідає певне й непогане становище. Одне слово — для багатого чоловіка!

«От тобі й маєш, — подумав я, — оті дістав. Цього ще мені не вистачало».

— Ви можете це сказати про будь-яку жінку, — відповів я роздратовано.

Вона тріпнула своїми сивими кучерями.

— Постривайте! Майбутнє покаже, що я мала слушність!

— Ох, майбутнє!.. — Я сердито кинув запонки на стіл. — Хто це сьогодні думає про майбутнє! Навіщо сушити собі цим голову?

Пані Залевська занепокоєно похитала своєю величною головою.

— І що то ви всі за люди, ви, молодь! Минуле ви ненавидите, сучасне — зневажаєте, а до майбутнього вам байдуже! Хіба може отаке скінчитися добре?!

— А що, власне, ви маєте на увазі під «скінчитися добре»? Кінець може бути добрий тоді, коли до нього все було погано. Тому набагато кращий поганий кінець.

— Це все єврейські штучки, — з почуттям власної гідності відповіла пані Залевська й рішуче попрямувала до дверей. Але, взявшись уже за дверну ручку, враз спинилася, наче остовпіла.

— Смокінг? — здивовано прошепотіла вона. — У вас?!

Вона вирячила очі на костюм Отто Кестера, що висів

на дверцятах шафи. Я позичив його, щоб піти ввечері з Пат до театру.

— Так, у мене! — в’їдливо відповів я. — Ви аж надто здогадливі, шановна пані…

Вона подивилась на мене. Ціла буря думок промайнула по її гладкому обличчю. І нарешті — широка лукава усмішка.

— Ага! — сказала вона. А тоді ще раз: — Ага!