Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Виходить, он до чого дійшло!

— Так, он до чого дійшло, чортова плетухо, — пробурчав я їй услід, коли вже впевнився, що вона мене не почує. Розлючений, я жбурнув на підлогу коробку зі своїми новими лаковими черевиками. Багатий чоловік!.. Ніби я й сам цього не знав!

Я зайшов за Пат. Вона вже чекала на мене у своїй кімнаті, одягнена, готова йти. Коли я побачив її, мені перехопило дух — вперше за весь час нашого знайомства вона була у вечірньому вбранні.

Сукня зі сріблястої парчі м’яко та зграбно спадала з прямих плечей Пат. Здавалося, ніби сукня вузька, і водночас вона не стримувала красивої вільної ходи Пат. Спереду сукня була закрита, аж до шиї, а на спині мала глибокий, гострокутний виріз. У матовому синюватому сутінку Пат здалась мені срібним смолоскипом, так раптово та якось дивно змінившись, стала якоюсь урочистою і далекою. Примарна тінь пані За-левської із застережно піднятим догори пальцем, постала за її спиною.

— Добре, що я зустрів тебе вперше не в цій сукні, — сказав я. — Бо я ніколи б не зважився підійти до тебе…

— Так я тобі й повірила, Роббі. — Вона всміхнулася. — Подобається?

— Якось аж моторошно… Ти в цій сукні наче зовсім інша жінка.

— Чого це тобі моторошно? Адже на те й існує вбрання…

— Може, й так. Мене це трохи пригнічує. До такої сукні тобі потрібен інший чоловік, що має багато грошей…

Вона розсміялась:

— Ті, що мають багато грошей, здебільшого бридкі люди, Роббі.

— Але ж гроші не бридкі… Правда?

— Ні, — відповіла вона, — гроші — ні…

— Так я й думав…

— А хіба ти вважаєш, що це не так?

— Ні, не вважаю, — відповів я, — гроші, щоправда, щастя не дають, але якось дуже заспокоюють…

— Любий мій, вони дають незалежність, а це щось більше. Але, якщо хочеш, я можу надягти й іншу сукню.

— Ні в якому разі! Ця прекрасна! Віднині я ставитиму кравців вище від філософів! Бо вони вносять у життя красу. Це важить у стократ більше, ніж найглибинніші думки! Стривай, я ще закохаюся в тебе!

Вона сміялась. Я обережно глянув на себе в дзеркало. Кес-тер був трохи вищий від мене, і довелося закріплювати штани вгорі англійськими шпильками, щоб вони хоч якось були по мені. Хвалити Бога, нічого не було помітно…

Ми поїхали до театру на таксі. Дорогою я говорив мало, не знаю й сам чому. Вийшли з машини, і я, розплачуючись, уважно подивився на шофера. Я побачив невиспані, почервонілі очі, неголене, дуже стомлене обличчя. Він байдуже взяв гроші.

— Добрий сьогодні заробіток? — стиха спитав я його.

Він звів на мене погляд.

— Та нічого… — відповів стримано. Мабуть, подумав, що я з цікавих.

На якусь мить мене охопило бажання — сісти замість нього за кермо й поїхати звідси… Тая обернувся… Переді мною стояла Пат — худенька, гнучка, поверх сріблястої сукні — короткий сріблястий жакет із широкими рукавами, — прекрасна та сповнена чекання.

— Іди мерщій, Роббі, зараз почнеться!

Біля входу товпилися люди. Була велика прем’єра, прожектори освітлювали театр, одна за одною під’їжджали автомашини, з них виходили дами у вечірніх туалетах, обвішані коштовностями, чоловіки у фраках; вони сміялися — веселі, радісні, обличчя рожеві, випещені, упевнені й безтурботні… А таксі зі стомленим водієм, повискуючи й порипуючи, почмихало собі геть.

— Іди швидше, Роббі! — гукнула Пат, дивлячись на мене радісно та збуджено. — Ти щось забув?

Вороже подивився я на всю цю юрму.

— Ні, — відповів я, — нічого я не забув.

Тоді підійшов до каси й поміняв квитки. Узяв два місця в ложі, хоч це коштувало цілу купу грошей. Не хотів, щоб Пат сиділа поміж цих упевнених людей, для яких усе в світі було доступне. Не хотів, щоб вона належала до їхнього товариства. Хотів, щоб вона була тільки зі мною.

Давно вже я не був у театрі. Та й тепер не пішов би, якби не Пат. Театри, концерти, книжки — я майже втратив смак до всіх цих буржуазних звичок. Не ті були часи. Щодо політичного життя, розігрувалося досить комедій, то стрілянина, яка спалахувала щовечора, правила замість концертів, а велетенська книга людської недолі та злиднів вражала сильніше, ніж усі книгозбірні світу.

На ярусах і в партері було повно людей. Тільки-но ми сіли на свої місця, як погасло світло. І тільки тьмяні вогні рампи ледь освітлювали зал. Гомінкими хвилями полилася музика, підхопила й понесла з собою геть усе…

Я відсунув стілець у куток ложі. Я не бачив ні сцени, ні глядачів з їхніми блідими обличчями. Я тільки слухав музику й дивився на Пат.

Музика до «Гофманових казок» заворожила зал. Вона була ніби південний вітер, ніби тепла ніч, ніби напнуте вітрило десь у піднебессі — така нереальна й фантастична. Під її впливом відкривалися далекі барвисті простори, у ній ніби гомонів могутній потік нетутешнього життя, не було вже ні меж простору, ні ваги тіл, лишилися тільки блиск, мелодія, кохання; не можна було навіть уявити собі, що десь там, за стінами, панують недоля, муки й розпач, панують саме в той час, коли лунає ця музика.

Сяйво зі сцени таємниче освітлювало обличчя Пат. Вона вся поринула в музику, і я любив її ще більше, бо вона не сперлася на мене, не шукала моєї руки, навіть не дивилася на мене, а, здавалося, зовсім і не думала, забула про мене. Мені завжди було гидко, коли змішували різні речі, я ненавидів це тваринне прагнення одне одного саме тоді, коли людину поглинає краса й сила великого твору мистецтва, ненавидів оті хтиві погляди закоханих, оте безтямне пригортання одне до одного, непристойне бараняче щастя, неспроможне піднестися вище себе, ненавидів оте розпатякування про злиття двох закоханих душ в одну, бо вважав, що двоє повинні залишатися кожне самим собою, а не ставати одним, що треба якнайчастіше розлучатися, щоб знов і знов мати радість від зустрічей. Тільки той, хто часто бував самотнім, знає, що таке щастя знайти рідну тобі душу. Усе інше тільки руйнує таїну й захват кохання. А що сильніше може розірвати магічну сферу самотності, як не вир почуттів, не підкорення душевному зворушенню, не сила стихії, не буря, ніч, музика? І кохання…

Спалахнуло світло. На мить я заплющив очі. Про що я думав оце тільки-но? Пат обернулася. Я побачив, що люди посунули