Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

Вранці вони доїхали до берега Сени, на воді чекала велика повільна барка. Її мали тягти коні; плавно, не трусько повезе вона далі найдорожчий скарб. Король суворо нагадує дамам з почту герцогині, герцогові де Монбазонові[84], командирові його охорони, і панові де Варенну, генеральному поштмейстерові, щоб ні на крок не відходили від герцогині: вони відповідають за неї головою.

В останню хвилину вона з іще не знаною йому силою стиснула його в обіймах. Ми вже ніколи не побачимось, ніколи, ніколи! Він був близький до того, щоб вимовити рятівне слово і повернутись разом з нею. Але її прекрасні руки ослабли, і він зміг лагідно зняти їх зі своєї шиї, цілуючи її в уста. Нарешті вона змирилася з розлукою, ще раз припоручила йому дітей, і він зійшов на берег. Коні налягли на хомути, і барка тихо попливла по річці. Поки вони бачили одне одного, Габрієль безперестану махала своєю прекрасною рукою, а Анрі простягав до неї руку з капелюхом. Коли її зовсім не стало видно, він утер очі: рідний образ іще раніше сховався за туманом сліз.

Чорна курка

Послужливий Бассомп'єр умить видобув колоду карт. Ні? Що ж, коли вельможна пані не хоче зіграти партію, то, може, вдасться розважити її розмовою. Це також не вдалося, і Бассомп'єр, що й далі поводився невимушено, навіть трошечки блазнював, подумав собі, що ця подорож небезпечна. Цікавий від природи, він устиг вивідати куди більше за інших. При першій-таки нагоді він покинув барку й повернувся до короля. Адже його послано з герцогинею тільки задля розваги їй. «Величносте! Мушу повідомити вас, що вельможну пані ніяк не щастило розважити, так вона тужить за вами. Але ще дужче гнітить її страх, — про це я маю свою думку, але вам її не скажу. Коли той страх виявиться пустим — мене при тому не було. Переконайтеся самі, що я тут».

Довго пливло річкою те сумне судно, та нарешті причалило біля арсеналу. Герцогиню де Бофор дожидали: її брат, її швагер маршал Баланьї, дами з роду Гізів — зокрема та вельможна панна, що так часто заплітала їй коси, — та й ще дехто. Всі помітили, як загострилися риси її обличчя, помітили блідість, червоні повіки, але їй сказали, що в неї чудовий вигляд, і взагалі, зустріли її по-святковому. Дім її сестри, дружини маршала де Баланьї, був поряд, і Габрієль спробувала відпочити там. Та зразу туди з'явились відвідувачі, вони напхалися й до кімнати, де Габрієль хотіла побути сама. Вона підвелася.

— Куди мені податися? — спитала пана де Варенна.

І з паном де Варенном сталося те саме, що й з патером Бенуа: він порадив найкраще, як на його думку, і потім так ніколи й не зрозумів до кінця, чому воно обернулось найгіршим. Правда, дещо згодом стало йому ясніше, ніж бідоласі священикові. Варенн весь час знав про агента Бончані. Нe те щоб той сам коли сказав йому: «Привези її туди». До нього, безперечно, з'являлись посередники та підшіптувачі невідомо від кого, але він не звертав на них ніякої уваги. З цього випливало, що то були якісь повсякденні знайомі, і вони й самі, певно, не здогадувалися, хто їх підсилає. Коли він порадив Габрієлі той дім, де вона, мовляв, знайде такий спокій, як ніде більш, йому не згадалося жодне обличчя, жоден голос. Він поки що й не усвідомлював, що, радячи їй поїхати до того дому, скорявся підступним нашіптуванням. Він збагнув це, аж коли все минулося. А тоді Варенн уже мав поважні підстави не відкривати правди нікому, — якщо, звісно, він сам був цілком певен за ту правду.

Габрієль звеліла, щоб її віднесли до того дому. Вона була і сонна, і водночас збуджена, в голові у неї снувалися гарячкові думки: «Цей дім не для мене, я не повинна туди входити, Сагон мене остерегла. Навіть із королем, а сама й поготів. Тітки Сурді в місті нема. Моя челядь розійшлася, всі відбувають покуту. Король теж відбуває покуту, і я ніяк не можу обминути цей дім. Я ніколи не думала, що ввійду туди, але тепер не маю вибору й скоряюсь».

В паланкіні з нею сиділа мадемуазель де Гіз, убрана так самісінько, як вона, — наче її сестра. Обличчя в цієї панни було вже зів'яле, її любовна кар'єра наближалась до кінця, і тепер вона всі свої надії покладала на одруження з Аннібалом, братом майбутньої королеви. Габрієль вона, звичайно, ненавиділа — як ненавиділа кожну жінку, котра мала ще шанси на щастя. Вона твердо поклала собі супроводити герцогиню де Бофор повсюди, тим паче що вона єдина з усіх принцес лишилася при ній; король їй за це віддячить. Дорогою вона розповідала всякі плітки, їй було байдуже, що Габрієль не слухає.

А там, куди прямував цей паланкін, його нетерпляче дожидало троє. Перший був сам господар дому, решта двоє — з супротивних стихій, непримиренні вороги один одному. За кілька днів перед тим до Цамета в контору прийшла якась проява, що її він залюбки наказав би викинути геть; її бридота була зловісна й відверто свідчила про злочинну душу. Проте старезна чорнолиця проява шепнула кілька слів, і швець відразу завів її до порожньої кімнати. Ввійшла вона старою і згорбленою; та щойно їй показали на стілець, вона скористалась ним не так, як усі люди, а лягла на нього животом і просунулась тулубом попід ним, головою вперед, не торкаючись підлоги. Це вона зробила з дивовижною легкістю, а за мить уже сиділа на стільці як звичайно, мовби нічого й не було.

Цамет зрозумів, що ця проява зовсім не ветха; навпаки, її спритність видалась фінансистові демонічною. Які жахливі слова шепнула вона! Переляканий Цамет почав говорити про чорні зморшки, про два нарости на лобі, схожі на роги. Як же приховати так виразно накарбовані прикмети! З таким обличчям, із якого можна наперед вичитати задумане чорне діло, навряд чи можливо виконати його перед очима в усіх. Щодо цього проява заспокоїла Цамета — чи, краще сказати, відняла в нього останню надію. Вона пообіцяла,