Читати книгу - "Лабіринт"

— Але якщо в нього немає Книги?

— Не думаю, щоб Оті так переймався, якби в нього її не було.

Еліс почула, як Франсуа перетнув кімнату і відчинив двері.

— А як щодо нього? — знову озвався син дещо роздратовано. — Ти не можеш залишити його тут, щоб...

— Залиш Уїла мені. Хай це тебе не турбує..

Уїл ховався у шафі, яка стояла у кухонному переході.

Шафа була захаращена всіляким мотлохом і пахла шкіряними пальтами, старими чобітьми та вощеними жакетами, але це було єдине місце, з якого Уїл міг добре спостерігати за бібліотекою і дверима до кабінету. Він бачив, як Франсуа-Батист вийшов із книгозбірні першим і рушив до кабінету, за кілька хвилин потому вийшла і Марі-Сесіль. Зачекавши, поки зачиняться важкі двері, Уїл одразу ж залишив свою схованку й побіг через хол до бібліотеки.

— Еліс, — прошепотів він, — мерщій! Маємо час, щоб вивести тебе звідси. Прозвучало тихе шурхотіння, й Еліс вилізла з-за софи.

— Мені шкода, — промовив Уїл, — це моя провина. З тобою усе гаразд?

Еліс кивнула, хоча була бліда як смерть.

Уїл узяв її за руку, але Еліс відмовилася йти з ним.

— До чого це усе, Уїле? Ти тут живеш. Ти знаєш цих людей, але готовий кинути все, щоб допомогти незнайомці. Це ж нісенітниця.

Уїл хотів сказати, що для нього вона не є незнайомкою, але стримався.

— Я...

Він не знав, що відповісти. Здавалося, кімната зникла. Зараз Уїл бачив лишень обличчя Еліс, що мало форму серця, та її рішучі очі, які, далебі, дивилися йому прямісінько в душу.

— Чому ти не сказав мені, що ти... ви з нею...? Що ти мешкаєш тут.

Уїл не міг витримати її погляду. Еліс пильно дивилася на нього ще трохи, потім швидко вийшла з бібліотеки в хол, залишивши його позаду.

— Що ти збираєшся робити тепер? — безнадійно запитав Уїл.

— Ну, тепер я дізналась, як Шелаг пов’язана з цим будинком, — промовила Еліс, — вона працює на них.

— На них? — збентежено перепитав Уїл, відчиняючи двері. Коли вони вислизнули на двір, він спитав:

— Що ти маєш на увазі?

— Але Шелаг тут нема. Пані де л’Орадор та її син також шукають її. З того, що я почула, її тримають десь під Фуа.

Збігши сходами на вулицю, Еліс раптом розгубилася:

— Уїле, я забула сумку в бібліотеці, — промовила вона із жахом у голосі. — Вона за канапою, а в ній — книжка.

Понад усе на світі Уїлові кортіло зараз поцілувати її. Утім, гіршого часу і придумати не можна було. Вони обоє потрапили в ситуацію, якої він до кінця не розумів. А Еліс не вповні довіряла йому. Та це, либонь, було правильно.

Не подумавши, Уїл простягнув руку, воліючи торкнутися її обличчя. Він почувався так, ніби точно знав, яка гладенька й прохолодна у неї шкіра, ніби досі робив це тисячі разів. Потім Уїл пригадав, яку дистанцію Еліс тримала, коли вони разом сиділи в кафе, і зупинився, його рука була на волосинці від її щоки.

— Вибач, — почав він, неначе Еліс могла прочитати його думки. Вона пильно дивилася на нього, потім легка посмішка промайнула на її напруженому й схвильованому обличчі.

— Я не хотів тебе образити, — він зупинився. — Просто...

— Нічого страшного, — відповіла йому Еліс, але голос її був тихим.

Уїл полегшено зітхнув. Він знав, що Еліс помиляється. Це важило більше, ніж будь-що в світі, але вона бодай не сердилася на нього.

— Уїле, — сказала Еліс трохи різко, — моя сумка! У ній усе — всі мої папери.

— Звичайно, так, — одразу ж озвався Уїл. — Вибач. Я дістану її. Принесу тобі. — Він знову спробував зосередитися. — Де ти зупинилася?

— Готель «Петіт Монарх» на майдані Епар.

— Гаразд, — відповів він, швидко збігаючи нагору сходами. — Дай мені тридцять хвилин.