Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Усе сказане — щира правда. Ці двоє як ніхто вболівали за нього та його справу й саме по них він вивіряв кожен свій крок.

Але найголовніше, що понад усе цінив Богдан у їхніх незвичних стосунках, — безсумнівна доброзичливість разом із цілковитою об’єктивністю й безхитрісністю. Кожне таке спілкування давало Зорію не тільки наснагу й упевненість у власних вчинках, а й сприяло усвідомленню того, що за кожним його кроком спостерігають і дають оцінку.

— Спасибі, я все зрозумів. Справді, мені треба більше думати, — Богдан Данилович знав, що жінка й В. М. не скажуть йому більше ні слова. І він знову був на полі битви, куди вийшов уже давно, й ось тепер вступає в найвідповідальнішу її фазу — підготовку до вирішального наступу.

Якщо не вийде так, як він запланував, та ще й, не дай Бог, будуть жертви — ті двоє найкращих його доброзичливців стануть найсуворішими й невблаганними суддями.

… У нього було два життя: одне явне, яке бачили і знали всі, кому це потрібно було, повне умовної правди й умовного обману, схоже цілком на життя його знайомих і друзів, й інше — що тривало таємно. І за якимось дивним збігом обставин, можливо, випадковим, усе, що було для нього важливо, цікаво, необхідно, у чому він був щирий і не обманював себе, що становило зерно його життя, відбувалося таємно від інших, а все, що було його неправдою, його оболонкою, в яку він ховався, щоб сховати правду… — все це було явним. І по собі він судив про інших, не вірив тому, що бачив, і завжди припускав, що в кожної людини під покровом таємниці, як під покровом ночі, проходить його справжнє, найцікавіше життя…

Полковник Зорій уже вкотре за останній місяць заходив до свого приятеля, начальника архіву Олександра Михайловича Житника, і просив у нього один і той самий том архівної справи № 2534. Богдан Данилович знав майже напам’ять кожен аркуш цього товстого фоліанта, в якому підшито документи щодо подій у Західній Україні 40-50-х років. Його цікавив саме цей том, хоч такого добра в архіві КДБ-СБУ до біса.

Зорій розгорнув том на сторінці 215, вкотре почав читати доповідну записку Львівського управління НКВД:

Цілком таємно

Примірник єдиний

Народному Комісарові Внутрішніх Справ України

Доповідна записка

На виконання Вашого особистого наказу стосовно виявлення та знищення банди «Остапа» — (Іванця Степана Степановича), придані мені оперативні сили й війська НКВД 5квітня 1947 року в Чорному лісі, що між селами Малівці й Осипине Львівського району Львівської області, оточили банду «Остапа» в кількості ЗО осіб, які під час бою були повністю, всі без винятку, знищені. Труп «Остапа» ідентифікований жителями села Малівці, звідки «Остап» родом і якого жителі цього села добре знали, тому що «Остап» часто навідувався до своїх родичів, іноді навіть вдень і не ховаючись.

Після взяття висоти на найвищому місці під товстою ялиною була виявлена свіжоскопана земля, неподалік якої знайдено дві лопати, що нас відразу зацікавило. Точніше, спочатку були знайдені дві лопати, а потім завдяки пильності сержанта Берьозкіна виявлені сліди свіжоскопаної землі, не зовсім вдало замасковані листям і хмизом. У результаті розкопок на глибині одного метра знайдені тіла чотирьох бандитів, що загинули в цьому ж бою раніше і яких бандити ще встигли поховати. Ці особи теж упізнані. Після кількох спроб копати глибше від рівня знайдених трупів ці дії ми припинили, оскільки ґрунт був надто щільний, що свідчило про його незайманість.

У результаті проведеної операції, крім знищених ЗО бандитів на чолі з їхнім ватажком «Остапом», узято цілий арсенал зброї (перелік додається).

Разом з тим мусимо констатувати, що ті речі, стосовно яких Ви мені усно давали вказівки особисто, під час операції не виявлені. У зв’язку з цим особовий склад управління націлений на подальшу роботу в напрямі виявлення і знищення інших націоналістичних банд.

Додаток: карта місцевості, де відбувся бій, та схема місця, де знайдені закопані в яму трупи чотирьох бандитів.

Начальник управління НКВД Львівської області

полковник Дацюк

Богдан Данилович дивився на аркуш, і в його голові народилася нова думка. Хоч би скільки він читав цей нехитрий документ, складений самим служакою-полковником, не прилизаний помічниками й заступниками, з корявим убогим текстом, ще ніколи Богдан Зорій не був так близько до розгадки, можливо, найголовнішого питання його життя. «Після кількох спроб копати глибше від рівня знайдених трупів ці дії ми припинили», — прочитав ще раз полковник. — «Ґрунт був надто щільний, ґрунт був надто щільний», — повторював і