Читати книгу - "Дивний світ"

— По-перше, скажи, — продовжував він, — ти людина чи привид?.. Мовчиш… Чому мовчиш? Не знаєш?

Озеров з подивом поглянув на Батсура.

— Коньяк! — тихо пояснив молодий монгол. — Довелося дати замість ліків.

— Прошу трохи помовчати, — сказав раптом чистою російською мовою Пігастер. — Ви заважаєте встановити з ним контакт. Не коньяк, а гіпноз…

Озеров і Батсур приголомшено видивилися один на одного, — чи не недочули вони.

— Відповідай, примаро, — повторив по-монгольски Пігастер. — Коли ти востаннє бачив у пустелі людей… чи примар, бо це не міняє справи? Ну говори… Говори… Я чекаю.

Старий, сидячи зі схрещеними ногами навпроти Пігастера, тихо похитав головою. Очі його були заплющені.

— Говори, — наполягав Пігастер, — голосніше.

— Я бачив громових духів п’ять зим тому, — промовив старий, не розплющуючи очей. — У день і годину їх танцю я наважився наблизитися до їхнього сховку. Я мусив учинити так. Шукав онука… Вони покарали. Відняли сили й не повернули хлопчика. Я не відразу дізнався про кару… Вона прийшла пізніше… Старий лама Уерен мав слушність. Він знав правду… Він звелів робити карби…

Голос старого звучав усе тихіше й нарешті замовк.

Озеров завмер, напружено прислухаючись. Схоже було, що старий знаходився в напівгіпнотичному стані.

«Якби американцеві вдалося змусити його заговорити, — думав Аркадій. — Здається, він увійшов у контакт із божевільним. Як довго контакт збережеться?»

— Дурниці, — голосно сказав Пігастер. — Ти говориш не про те. Я не хочу знати, що було п’ять зим тому. Я хочу знати, що було після останньої зими: навесні, цього літа.

— О, — застогнав старий, закриваючи обличчя висохлими руками, — не питай. Я не знаю. Не було сил… Я не бачив громових духів. Я нічого не бачив… Чекав смерті… Дай померти… спокійно…

З-під його коричневих, схожих на кістяні, пальців по зморшкуватих сірих щоках потекли сльози.

— Досить, — різко сказав Батсур, — не треба його мучити. Він старий і хворий…

— Не заважайте, — ображено стиснув губи Пігастер, — я мушу з’ясувати… Можу я допитати хоч божевільного, хоч примару, якщо в цій клятій пустелі немає нормальних, людей? Я хочу знати, чи не бачив він навесні якусь… експедицію.

— Це ж божевільний; хіба ви не переконалися?..

— Саме тому я й добиваюся. Він обов’язково скаже правду. Чи не так, колего? — звернувся Пігастер до Озерова. — Але, можливо, ви, панове, не зацікавлені в тому, щоб дізнатися правду?..

— Продовжуйте, — крізь зуби кинув Аркадій.

— О’кей. Слухай мене уважно, старий. — Пігастер не відривав пильного погляду від напівзаплющених очей старого монгола. — Слухай мене уважно і відповідай. Говори лише правду. Пам’ятай, боги покарають тебе за брехню. Тут, у Гобі, були великі машини з військовими людьми. Багато великих машин, багато людей. Пащі великих машин були націлені туди, дивися, — Пігастер указав кістлявою рукою в зеніт. — Де і коли ти бачив їх?.. Кажи правду!

Тихий сміх, схожий на булькання, почувся у відповідь. Лахміття здригнулося на напіводягнених плечах старого.

— Говори, — загрозливо повторив Пігастер.

Старий монгол продовжував тихо сміятися.

— Говори ж!

— Ти хочеш воскресити померлу легенду, чужоземцю. Запитай вітер Гобі. Він міг би розповісти тобі. Запитай ці піски. Вони пам’ятають. Вони металися в танку вогненних вихорів. Запитай промені червоної зірки. Вони знають про долю прибульців. Сліди великих машин треба шукати там, де народжується сонце. Багато днів шляху… Старий лама Уерен сказав би тобі. Він знав минувшину і майбутнє… Але він давно мертвий. І Цамбин давно мертвий. — Голос старого затремтів і урвався. — Скоро й я піду їх шляхом… Ти хочеш воскресити померлий переказ… Навіщо?.. Злічи всі знаки на стінах підземелля, і ти зрозумієш. Вони не повернуться… Вони давно забули про цей світ. Ми всі обдурені… Лама Уерен обдурив. Бійся гніву громових духів, чужоземцю.

— Але великі машини, — наполягав Пігастер, — де й коли ти бачив їх?

— Дурню! — люто закричав раптом старий. — Дурню й брехуне! Ти не знаєш про померлу легенду і не дізнаєшся ніколи. Я не прожив і дев’яноста зим. Злічи, скільки священних знаків вирубано моїми старечими руками. Відтак злічи усі знаки… Ти заблукаєш у лабіринті тисячоліть. Всі, хто знали, давно обернулися в прах пустелі. Я — останній… Ти не дізнаєшся ніколи… Ха-ха!..

— Але великі машини були тут ще раз зовсім недавно. Чи не так? — вкрадливо запитав Пігастер свердлячи очима старого.

Голова старого монгола безсило впала на груди. Здавалося, він поринув у забуття.

— Сеанс закінчений, — розчаровано пробурмотів Пігастер, встаючи. — Тепер він засне.

— Ви задоволені? — уривчасто запитав Батсур, не дивлячись на американця.

— А чим невдоволений мій молодий друг? Хіба на моєму місці він учинив би інакше?

— Ніколи не шукав підтвердження своїх підозр у маячні божевільного.

— А я вважаю, що слід використовувати всі засоби для досягнення мети.

— Значить, якби старий підтвердив те, що ви намагалися йому підказати, ви оголосили б його слова доказом вашої гіпотези? Оголосили б, що супутник знищений при випробуванні нової зброї?

— Чому так нервово, пане Батсуре? Я не говорив нічого подібного.

— Але сам метод пошуків будь-яких доказів будь-якими засобами…

— Заспокойся, Батсуре, — тихо сказав Озеров. — Далебі, навіть на краще, що розмова пана Пігастера зі старим сторожем відбулася. Тепер сумніви пана Пігастера остаточно розвіяні. Останні місяці й навіть роки старий нікого не бачив. У його пам’яті збереглися лише обривки старовинних легенд… Чи не так, пане Пігастер?

— Майже, — вклонився Пігастер, поправляючи пов’язку на голові.

— Піду зніму шкуру з барса, — оголосив Батсур.

Коли він зник серед каменів завалу, Пігастер, накульгуючи підійшов до Аркадія.

— Мені б не хотілося, щоб у вас виникли хибні уявлення про мій метод, містере Озеров. — Американець нахилився до самого обличчя Аркадія й навіть торкнувся тонкими пальцями ґудзиків його куртки. — Я не намагався підпорядкувати старого своїй волі,