Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Чудово, — сказав Ґанелон. — Отже, якщо ти помреш, спадкоємцем стане Бранд, так?

— Як сказати... Він сам зізнався у зраді та й ще постійно свариться з усіма членами родини. Не вірю, що його підтримають, якщо він висуватиме претензії на трон зараз. Але не думаю, що Бранд здався і повністю відмовився від своїх намірів.

— Однак альтернатива йому — це Джуліан.

Я знизав плечима.

— Відверто кажучи, той факт, що я недолюблюю його, не означає, що Джуліан ні на що не здатен. Цілком імовірно, він міг би стати чудовим монархом.

— От він і підрізав тебе, щоб це довести, — встряв у розмову Рендом. — Ходімо їсти.

— Я досі не вірю, що це був він, — сказав я, здіймаючись на ноги та прямуючи до їжі. — По-перше, не розумію, як він міг опинитися в моїх покоях. По-друге, це було б, трясця його матері, надто очевидно. По-третє, якби я найближчим часом загинув, Бенедикт цілком імовірно міг би заявити про свої права на престол. Усі це знали. Він найстарший, найрозумніший і наймогутніший. Бенедикт, наприклад, міг просто сказати: «Ну вас до біса з усіма вашими чварами, я виступатиму на боці Джерарда, і так тому й бути».

— А якщо він вирішить переосмислити свій статус та візьме участь у боротьбі за трон? — поцікавився Ґанелон.

Ми вмостилися на землі й узяли олов'яні тарілки, які Рендом наповнив їжею.

— Він міг би це зробити набагато раніше, якби захотів, — відповів я. — У дітей з анульованого шлюбу є кілька можливостей, і Бенедикт обрав найрозумнішу з них. Озрік та Фінндо поквапилися з висновками, удавшись до найгіршого способу. Бенедикт усе знав. Він просто чекав. Тож і таке можливо. На мою думку, малоймовірно... але.

— Тобто, за нормальних обставин, якщо з тобою щось трапиться, питання все одно зависне в повітрі?

— Ще б пак.

— Але навіщо було вбивати Каїна? — запитав Рендом і сам відповів на власне запитання. — А для того, щоб, прибравши тебе, миттю розчистити дорогу для дітей Кларисси. Мені спало на думку, що Блейз, можливо, досі живий, а він же наступний у черзі. Тіла його так і не знайшли. Моє припущення таке: під час тієї атаки він перенісся через Козир до Фіони і повернувся в Тіні набирати нові війська. Тебе ж він, як сам гадав, полишив на вірну смерть од рук Еріка. Якщо він справді змовився із тими почварами з Чорної дороги, вони могли напасти знову. Тоді б він учинив так само, як і ти — прибув би останньої миті, відбив атаку та в'їхав у місто. І був би наступним у черзі й першим у силі. Все просто. От тільки ти вижив, а Бранда визволили. Якщо повірити словам Бранда щодо провини Фіони, — а причин йому не вірити не бачу — тоді дуже схоже, що все відбувалося згідно з її планами.

Я кивнув.

— Можливо, — сказав Рендому. — Я запитував Бранда про це. Він визнав, що таке можливо, але заперечив, що йому щось відомо про долю Блейза. Вважаю, що він бреше.

— Чому?

— Цілком можливо, що він хоче поєднати помсту за своє ув'язнення і замах на життя з можливістю прибрати єдину, крім мене, перешкоду на шляху до престолу. Гадаю, сподівається, що я загину, намагаючись дати раду Чорній дорозі. Усунення колишнього союзника та знищення Чорної дороги виставить його у непоганому світлі, особливо після того, як він покаявся у всіх своїх гріхах. Тоді й тільки тоді у нього, можливо, виникне шанс — чи принаймні він так думає.

— Отже, ти теж вважаєш, що Блейз досі живий?

— Не більше, ніж відчуття, — сказав я. — Але так, вважаю.

— А, до речі, в чому полягає їхня міць?

— У поліпшенні власної освіти, — відповів я. — Фіона і Бранд уважно слухали Дворкіна, доки ми задовольняли власні різноманітні примхи в Тінях. Як наслідок, вони, здається, уторопали основні принципи краще, ніж ми. Вони знають про Тіні й те, що лежить за їхніми межами, більше, ніж ми, їм відомо про Лабіринт та Козирі щось таке, чого не знаємо ми. Ось чому Бранд зміг відправити те повідомлення тобі.

— Цікава думка, — замислено протягнув Рендом. — Як гадаєш, вони могли позбутися Дворкіна після того, як вирішили, що він навчив їх усьому, що знав? Це допомогло б їм зберегти унікальне становище, якби з татом щось трапилося.

— Таке мені не спадало на думку, — зізнався я.

А сам замислився, чи не могли вони накоїти щось таке, що вплинуло б на його розум? Щось, що зробило його таким, яким він був, коли я бачив його востаннє. Коли так, чи відомо їм, що він, можливо, досі живий? Чи, може, вони вважають, що він назавше відійшов у небуття?

— Так, цікава думка, — сказав я. —! Гадаю, це можливо.

Сонце дюйм за дюймом підіймалось. Їжа відновила мої сили. У сонячному сяйві ніщо не нагадувало про Tip-на Ноґт. Мої спогади про нього скидалися вже на відображення в тьмяному дзеркалі. Ґанелон дістав єдине свідчення про те місце, руку, і Рендом склав її разом з тарілками. При денному світлі три сходинки скидалися радше на груду каміння.

Рендом кивнув головою в бік дороги.

— Повертатимемося тим самим шляхом? — поцікавився він.

— Так, — сказав я, й ми осідлали коней.

Сюди ми їхали стежкою, що на півдні звивалася навколо Колвіра. Довше, але дорога не настільки вибоїста, як шлях через перевал. Поки ниє бік, я дозволяв собі потурати власним примхам.

Тож ми звернули праворуч, рухаючись один за одним. Рендом ішов попереду, а Ґанелон замикав вервечку. Дорога робила невеличкий підйом, а тоді спускалася. Холодне повітря повнилось ароматами зелені та вологої землі — вельми незвично для таких суворих місць і такої висоти. Вловивши напрямок вітру, я збагнув, що аромати линуть з далекого лісу біля підніжжя.

Ми дозволили коням рухатися звичним для них кроком схилом униз та підніматися на наступне підвищення. Коли доїхали до гребеня, кінь Рендома заіржав і