Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

I взагалi кому хочеться, щоб на його велосипедi хтось катався! Це завжди неприємно, завжди противно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповiтне. Це ближче, по моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш…

I зараз, подарувавши велосипед Яришцi, я вiдчув, що мої рахунки з життям майже зведенi.

Я чув, як вона, забувши вiд щастя про мою хворобу, вже витягала Вороного iз сiней надвiр. I вiн жалiбно деренчав i дзвенiв. Цi звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє тужливо iрже вiрний кiнь, навiки прощаючися з козаком.

Я витягся, як мрець, склав на животi руки i приречено втупився у стелю.

Я ждав приходу смертi.

Годинник на стiнi невмолимо одцокував хвилини.

Але несподiвано замiсть смертi прийшла медичка Люба Антонiвна.

Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату i швидким кроком наблизилась до мого лiжка.

Поклала руку менi на лоба, потiм узяла за пульс.

I все це, не кажучи нi слова, мовчки, зосереджено, строго.

Я завмер в безнадiйному чеканнi.

Скiнчивши слухати пульс, вона пiдняла менi сорочку, схилилася i приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислухувала хворих просто так, вухом, без всякого лiкарського причандалля.

I, тiльки вислухавши мене, вона сказала нарештi весело:

— Молодець, козаче! Все гаразд! Скоро будеш здоровий.

I ляснула мене долонею по пузi.

— Еге! Гаразд! — буркнув я. — Оно вже й їсти не можу. Органiзм не приймає. I голова крутиться, пiдвестися несила.

— Що? — вона здивовано глянула на тарiлки, що стояли на стiльцi. — А це хто снiдав?

— Та я ж бачите… —зiтхнув я.

— Ну! Бачу! I яєчню, бачу, прийняв твiй органiзм, i сиру пiвтарiлки, i молока Що ж ти хочеш? Пiсля такої температури це навiть забагато зразу. Забороняю тобi їсти по стiльки! А голова крутиться вiд довгого лежання. Треба вставати потрошку, раз температури нема. Дозволяю тобi сьогоднi встати хвилин на десять-п'ятнадцять i походити по кiмнатi. Тiльки не бiльше… "Органiзм не приймає!" — вона усмiх-нулась. — Ех, ти! Герой!

Я насупив брови i одвернувся.

Я не дуже їй вiрив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це грошi платять.

I все-таки пiсля того, як вона пiшла, я вiдчув, що менi полегшало — перестало колоти в боцi, i нога одiйшла, i руку одпустило. I серце забилося бадьорiше. Смерть поки що вiдступила.

Менi навiть здалося, що я почув, як вона, загримiвши кiстками, побiгла-покотилася кудись геть по дорозi… Чи. може, то загримiв, упавши разом з Яришкою, мiй велосипед у дворi?..

Мiй?

Велосипед?

Який же вiн мiй?

Нема в мене вже велосипеда!

Нема!

Подарував.

Дурень!

Та я ж… я ж… думав, що вмираю.

"Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш i не будеш дурнем", — шепнув менi глузливо внутрiшнiй голос.

"Тьху на тебе! — лайнув я той голос. — Краще бути живим дурнем, нiж…"

Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рiднiй сестричцi подарував. Хай катається на здоров'я, люба, дорога, се… У дворi знову щось гупнуло й задеренчало. Чорт! Чого ж вона, корова, падає! Так же всi спицi повибивати можна!

Ну i хай вибиває, її велосипед — може зовсiм його розбити.

Чого тобi тепер хвилюватися? Не треба тобi тепер хвилюватися.

Спи спокiйно, дорогий товаришу! Мда…

Павлуша, значить, буде на велосипедi, Вася Деркач на велосипедi, Коля Кагарлицький на велосипедi, Стьопа Карафолька, гад, на велосипедi, — коротше, всi, всi геть-чисто на велосипедах, а я — пiшки. На своїх двох. Мда…

Тодi вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедiя! Смiх!

А який же був велосипед! "Україна". З багажником, i з фарою, з ручним гальмом. А швидкiсть яка! Вiтер, а не велосипед. Був!

У дворi знову задеренчало.

Доламує!

Серце моє розчахнулося вiд болю.

"Дозволяю тобi сьогоднi встати на десять-п'ятнадцять хвилин".

Я пiдвiвся i сiв на лiжку.

Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, потiм ляжу i вмру.

Я встав i, хитаючись, пошкандибав до вiкна.

Яришка, висолопивши вiд старанностi язика, вихилясами кружляла по подвiр'ю. На лобi в неї полум'янiла здоровеннецька гуля, на щоцi подряпина, колiно розбите. Але очi сяяли щастям. I, видно, те щастя заслiпило її, i вона нiчого не бачила. У всякому разi дубовий ковбок, на якому ми рубали