Читати книгу - "Танок з драконами"

— Зате нікого не боїться, мосьпане.

— А мав би боятися. Саме страх дозволяє людині вижити у нашому світі зради та омани. Навіть тут, у Курганищі, гайвороння кружляє над нами, жадаючи влаштувати собі учту з нашої плоті. На Кервинів і Толгартів покластися не можна, мій жирний приятель князь Виман плете змови, а Хвойдоріз… ті Умбери лише здаються простаками, а насправді не позбавлені тваринного лукавства. Рамзаєві слід їх боятися так само, як боюсь я. Коли побачиш його, то скажи.

— Сказати… сказати йому боятися? — Смердюкові стало зле від самої лише думки. — Мосьпане, я… якщо я скажу, він…

— Та знаю, — зітхнув князь Болтон. — Така вона, зіпсована кров. Йому б трохи п’явок. П’явки смокчуть погану кров, а з нею висмоктують лють і біль. Ніхто не може ясно міркувати, маючи повну душу гніву. Проте Рамзай… його отруйна кров, напевне, занапастить і п’явок.

— Але ж він ваш єдиний син.

— Наразі так. Колись я мав іще одного — Домеріка. Тихий був хлопчина, проте дуже здібний. Чотири роки служив джурою при пані Турстан, три — зброєносцем у Долині князеві Черленцю. Грав на високій арфі, читав книжки з історії, верхи носився швидше за вітер. За кіньми аж шаленів — пані Турстан тобі розкаже. Його не могла перегнати навіть дочка князя Рікарда, а та сама була наполовину конякою. Черленець казав, що й на кінному бойовищі від нього чекали чимало. Адже видатний герцівник спершу має навчитися сидіти верхи.

— Так, мосьпане. Домерік. Я… я чув його ім’я…

— Рамзай його вбив. Маестер Утор сказав, що то була кишкова хвороба, та я кажу — отрута. У Долині Домерік дуже заприязнився до Черленцевих синів. Хотів і собі мати брата, тому поїхав угору Плакун-Водою на пошуки мого байстрюка. Я йому заборонив, але Домерік був уже дорослим і гадав, що знає краще за батька. Тепер його кістки лежать під Жахокромом разом із кістками братів, що померли в колисці. А мені лишився Рамзай. Скажіть-но мені, любий пане… якщо вбивцю родичів проклято навіки, що має робити батько, коли один його син убиває іншого?

Запитання налякало Смердюка. Одного разу він уже чув, що Байстрюк убив свого законно уродженого брата. Проте вірити не насмілювався. «Може, то помилка. Брати ж іноді помирають, але їх не завжди вбивають. Ось мої мертві, а я їх не вбивав.»

— Пан князь мають нову дружину. Пані подарують їм нових синів.

— Яка то буде радість для мого байстрюка! Пані Вальда походить з Фреїв і, здається, успадкувала їхню плодючість. Я до неї на диво прихилився. Дві попередні в ліжку не сміли й писнути, а ця верещить і стрибає, як навіжена. Мені це до смаку, мушу зізнатися. Якщо вона лупитиме синів так само, як закидає в себе тістечка, то в Жахокромі скоро ніде яблукові буде впасти, щоб не влучити у Болтона. Звісно, Рамзай їх усіх уб’є. Та воно й на краще. Я вже не проживу стільки, щоб виростити нових синів чоловіками, а малолітні князі — то прокляття кожного вельможного дому. Шкода лишень Вальду — вона за ними побиватиметься.

Горлянка у Смердюка геть всохла. Він чув, як вітер стукотить голими гілками в’язів уздовж вулиці.

— Ясний пане, я…

— М’сьпане! Не забувай.

— Даруйте, м’сьпане… чи можна запитати? Навіщо я вам? Я ж ні до чого не вдатний, нікому не потрібен, я вже й не людина, не чоловік, мене зламано і знищено… ще й сморід…

— Купіль та переміна одягу тебе прикрасять. І сморід приберуть.

— Купіль?! — Смердюк відчув, як у кишках стискається кулак. — Я… я не смію, м’сьпане. Я маю… рани, я… цей одяг дав мені князь Рамзай, і сказав… сказав, щоб я його не знімав, лише з його наказу…

— Це не одяг, а ганчір’я, — на диво терпляче відповів князь Болтон. — Гидке ганчір’я. Подерте, брудне, смердюче від крові та сечі. Ще й надто тонке. Тобі, мабуть, дуже зимно в ньому. А ми вдягнемо тебе у ягнячу вовну, теплу і м’яку. Кожуха з хутра дамо. Хочеш?

— Ні!

Він не міг дозволити забрати в нього одяг, подарований князем Рамзаєм. Не міг дозволити, щоб його побачили.

— То може, віддаси перевагу шовкам і оксамитам? Пригадую, колись ти вбирався саме в них.

— Ні! — заверещав він жалібніше й пронизливіше. — Я хочу цей одяг! Одяг Смердюка. Пожалійте Смердюка, не знімайте сіряка!

Серце його калатало, наче дзвін, голос перетворився на жалюгідне скрекотіння.

— Не хочу купелі! Благаю, м’сьпане, не знімайте з мене одяг!

— То хоч випрати його дозволиш?

— Ні! Ні, м’сьпане, благаю вас. Благаю!

Він притиснув сорочку до грудей і зігнувся у сідлі навпіл, переляканий, чи не накаже Руз Болтон своїй варті зірвати з нього лахи просто посеред вулиці.

— Воля твоя. — Світлі Болтонові очі здавалися у місячному світлі порожніми, наче за ними не було нічого й нікого. — Пам’ятай, що я не бажаю тобі зла. Бо чимало тобі заборгував.

— Заборгували?! — Якась частинка його душі заволала з жаху. «Це пастка, він грається з тобою! Адже син — то лише тінь батька!» Князь Рамзай чудово вмів гратися з його сподіваннями. — Що… що ви могли мені заборгувати, м’сьпане?

— Північ. Тієї ночі, коли ти захопив Зимосіч, Старкам настав кінець. Від того дня вони були приречені. — Болтон майнув блідою рукою навколо себе. — А оце — просто чвара за жалюгідні рештки.

Їхня коротка подорож скінчилася у дерев’яних стінах Курган-Палат. З кутастих веж майоріли на вітрі прапори: оббілований чоловік Жахокрому, бойова сокира Кервинів, сосни Толгартів, водяник Мандерлі, схрещені ключі старого Кляска, велетень Умберів, кам’яна долоня Кремінців, лось Роголісів. Від Дужаків виднілися брунатно-золоті кутники, від Лупаків — подвійна біла стрічка навколо сірого поля. Чотири кінські голови — сіра, чорна, золота й брунатна — показували присутність чотирьох Ризвелів з Бурчаків. Сумний жарт полягав у тому, що Ризвелі не могли домовитися навіть про спільний колір для своїх корогв. Над усіма віяв за вітром олень із левом хлопчака, що сидів на Залізному Престолі за тисячі верст звідти.

Смердюк знічев’я послухав і подивився, як обертаються крила на старому млині, поки вони в’їжджали крізь брамну башту до порослого травичкою дворища, де стайнярі негайно кинулися по їхніх коней.