Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— А чого мені радіти? Це ж тепер місце нове шукати? А кому каліка потрібна? Під парканом помирати, — каже вона і зітхає, схожа на маленьке покинуте пташеня. Онде і сльози покотилися.

— Уляно Гаврилівно, про мене можна різне сказати, але ще жоден не казав, що я дурень. Так чи ні?

— Ну, так, — киває вона і далі собі плаче.

— А раз я не дурень, то чого б це я від такої чудової кухарки, як ви, позбавлявся? Знаєте, що мені за вас хороші гроші пропонували, хотіли забрати і до Ромен, і до Харкова, але я не погодився, бо ціную руки ваші золоті.

— Та ви-то так, а от при вас хто буде... — зітхає вона.

— Хто б не був, але можу сказати вам точно, що місце тут вам, Уляно Гаврилівно, буде завжди. А ви моє слово знаєте.

Трохи заспокоїлася моя кухарка, навіть сидір на дорогу зібрала і перехрестила, коли у бричку сідав. Поїхав до Ромен. Там спочатку поставив Чалого в конюшню при трактирі, заплативши за два дні, а потім зайшов до найкращого тамтешнього кравця, де чекав мене новий костюм, уже двічі приміряний і підігнаний так, що сидів на мені, наче влитий. У тому костюмі виглядав я не якимось мужиком, а справжнім тузом, директором банку чи ремісничого училища. Ото тільки що засмаглий, морда наче чавунок мідний, а начальство ж завжди білошкіре, бо не на сонці печеться, а в тіні кабінетів вирішує справи.

— Ну, як вам костюм? — питає кравець, а в самого аж очі горять, настільки задоволений витвором рук своїх. Ото приємно з такими людьми справу мати, що роблять і аж душа в них співає. Я й сам так намагався.

— Знаменитий костюм, — киваю я.

— Спеціально для вас, Іване Карповичу, зробив потайну кишеню для револьвера. Пам’ятаєте, просив вас показати зброю? Під лівою рукою. Можете приміряти, з журналів знаю, що револьвер завжди з вами.

Диви, навіть така серйозна і зайнята людина, як цей кравець, оповідки мої читає! Це ж усі злочинці тепер знають, що в мене револьвер. Добре хоч про лезо прибрехав, написав, що ношу його під підкладкою у піджаку, а воно ж у підошві чобота. Хоч якийсь козир приховав.

Дістав я револьвер, поклав у потайну кишеню, дивлюся у дзеркало і тільки головою кручу. Бо зовсім револьвер зник, наче його і не було. То ж зазвичай стирчить револьвер у кишені, доводиться за поясом носити, а тут рівний піджак, ані зморшки.

— Як це ви так зробили? — дивуюся я.

— А це наші таємниці, — посміхається кравець. — Не тільки ж у сищиків фокуси є.

Думаю, що треба замовити йому звичайний костюм із потайною кишенею. Бо ж у такому розкішному вбранні не попрацюєш. У цьому костюмі мене за версту видно!

Розплатився я, сів у візок і поїхав до перукаря. Той мені зачіску зробив і вуса підрівняв, потім підставив дзеркало.

— Іване Карповичу, років на десять помолодшали ви, чесно кажу! — ще й бризнув на мене парфумом пахучим — Тепер вам хоч на весілля, а хоч до государя орден отримувати! Ніде не загубитесь!

Я аж знітився трохи, бо ж скільки років звик непомітним бути, не кидатися в очі, а тут он навпаки все. Але що поробиш, треба.

Далі поїхав на вокзал. Там зайшов у ресторан, де вручили мені кошик із шампанським та наїдками й розкішний букет квітів, підібраний особисто жінкою повітового землеміра, що жила довго у столиці і, як казали, мала тонкий смак.

З повними руками вийшов я на перон, де вже стояв потяг. Зайшов у вагон першого класу, сів у купе. Піджак обережно зняв і повісив, щоб не пом’яти, за штанами теж слідкував. І не приліг усю дорогу, сидів ото думав, аж хвилюватися почав. І чого ото хвилюватися, як усе зрозуміло? Вилаяв себе, наказав заспокоїтися.

Приїхав до Бахмача вже по обіді, узяв візника і поїхав до знайомого будинку. Там постукав у двері. Відчув, що як не вгамовував себе, а трохи хвилююся від урочистості моменту. Ну, тепер можна, бо ж уперше в житті в такій справі прибув. Ось почулися кроки і двері відчинила Єлизавета Павлівна, гарна, як завжди. Вже відійшла після смерті дядька. Побачила мене і дивиться з неабияким здивуванням.

— Іване Карповичу, це ви чи великий князь Олександр Михайлович? — та як пирсне.

От же бісова жінка. Мені й так ніяково, а тут ще цей сміх, якимось блазнем себе відчуваю. Сьогодні на арені Іван Карпович Підіпригора! Аж трохи образився, та вчасно згадав, що на ображених воду возять.

— Доброго дня, Єлизавето Павлівно, — вклоняюся поштиво та врочисто, наче й не помічаю її сміху.

— Доброго, Івану Карповичу. Та ви заходьте до будинку, а то зараз усі сусіди на вас дивитися збіжаться! Ви ж так ясновельможно виглядаєте, що подумають, наче якогось київського туза я окрутила, а то, може, і столичного!

Я зайшов, Єлизавета Павлівна мене ще раз обдивилася і знову засміялася, ще й головою крутила від здивування.

— Єлизавето Павлівно, та що ж ви мене конфузите? Їй-бо. Мені подобається і костюм, і зачіска, а ви смієтеся, наче ото в цирку, — кажу я, а потім згадую, що досі тримаю в руках і букет, і корзинку з ресторану. Знов конфуз.

— Що ви, що ви, Іване Карповичу! Костюм і справді чудовий, зачіска теж, і парфум ароматний, а букет он який! Це я просто від несподіванки. Бо ж ви завжди приїздили одягненим сірувато, так що двері відчиню, а вас і не видно, як справжнього сищика. А тут ви у всьому блиску, то аж трохи зомліла я, наче Наташа Ростова на першому балу. Знаєте, хто така Наташа Ростова?

— Авжеж, газети ж читаю, — киваю я, бо не можу ж сказати, що найкращий сищик імперії не чув про цю Наташу.

— Дуже добре, що читаєте. Ви проходьте, сідайте.

— Дякую, ось, прийміть вищевказаний букет від щирого серця, — кажу, і аж плюнути хочеться, бо звідки оте «вищевказаний» на язик потрапило? Я ж не рапорт у конторі пишу!

— Дякую, Іване Карповичу! Букет підкреслює ваш тонкий смак!

Побігла по вазу, набрала води, поставила букет, після чого всілися ми за стіл. Вона з цікавістю дивилася на мене, а я відчував