Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

так! — обурюється чудовисько. Я розраховував на його гнівливість та поганий характер. Онде він підлітає трохи вгору, а потім починає летіти вниз, набираючи швидкість, наче кібець, що полює на курчат. Лікар знову смикає за мотузку, рушниці в руках велетня ще стріляють, але змій їх не помічає, на швидкості підлітає до дерев’яної людини і збиває її. Нічого не відбувається. Змій насів на збитого велетня і трощить його, зараз кинеться на нас, бачу, як мужики починають вилазити з окопів, щоб тікати, і так само бачу, як лікар падає в окоп. Падаю і сам Лунає вибух. Дуже і дуже потужний вибух кількох пудів пороху, навантаженого в черевце велетня. Не просто пороху, а ще й порубаних цвяхів, що зі свистом розлітаються на всі боки. Чутно рев чудовиська. Я трохи чекаю, а потім обережно виглядаю з окопу. Спочатку нічого не видно, бо дим А потім бачу, що змій лежить на землі Він виглядає жалюгідно. Вибухом йому відірвало одне крило і зламало інше. Він весь посічений осколками, миттю вкрився кров’ю. Але ще живий. Стогне, совається, в нього агонія.

— Гармату сюди! — наказую я.

Гармату на возі підвозять до змія, я цілюся приблизно в серце. Змій не бачить мене, бо його очі висічені рубленими цвяхами. Я запалю гніт. Постріл. Ядро пробиває бік змія, той востаннє смикається і завмирає. Тиша А потім несподіваний крик:

— Наш пан убив змія! Наш пан убив змія! — це почав Грицько, а ось уже волає весь натовп. Мужики валяться переді мною на коліна. — Рятівник наш, пан наш, володар наш!

Я піднімаю руку, і вони замовкають.

— Зараз частина підніметься до змієвого лігва Там залишки ваших дочок, яких він з’їв. Поховайте їх, так само, як і тих жінок і дітей, яких ви вбили у підвалі палацу. А барона та абреків розкопайте, принесіть до палацу і там спаліть. Туди ж відвезіть і тушу змія. Коли приїде поліція, то кажіть, що змій напав на барона та вбив його і його охоронців, але вже перед смертю барон підстрелив з гармати змія і вбив його. А ви сиділи по хатах і тільки дивилися! Мене та поручика не згадувати, зараз ми поїдемо, наче нас тут і не було. Поліція не схоче дізнаватися правди, бо вона їй не потрібна. Все зрозуміло?

Я дивлюся на них, вони стоять на колінах, якісь перелякані.

— Пане, залишайся з нами! — несподівано каже Грицько. — Залишайся! Просимо! Будь нашим паном! Як ми самі? Ми самі не можемо! Нам пан потрібен! Будь ласка! Просимо! — повторює натовп. Я знову піднімаю руку, і всі замовкають.

— Вчіться жити самі. Неволя зробила з вас звірів, то постарайтеся, щоби на волі ви стали людьми. А тепер виконувати все, що я наказав!

За кілька годин я вже сидів на возі, на якому ми приїхали в Палену Буду з поручиком Нестеров досі був непритомний, але лікар казав, що все буде добре. Лікар поїхав із нами. Ми від’їхали кілька верст, коли побачили, як позаду запалав палац барона.

— Я б на вашому місці залишився, — зітхнув лікар. — Ви б могли бути там справжнім царем! Розумієте?

— Тому і не залишився, бо влада — найпотужніша іржа у світі.

— Ну, не знаю, — крутить головою лікар і оглядається. — Господи, досі не можу звикнути до світу білого. У підвалі я майже забув і про сонце, і про небо. Як же тут добре!

— Весна, — погодився я.

Ми їхали далі, Кролевець я вирішив оминути, щоб не зіткнутися з тамтешнім приставом Дорогою опритомнів Нестеров. Спочатку спитав, чи він живий, а потім за змія.

— Немає змія, пане поручику.

— Як немає! — він аж підхопився і застогнав.

— Вбили його, — далі я хотів наплести оту побрехеньку про те, що змій напав на палац, убив барона і сам був вбитий, але не став. Я поважав Нестерова, а людям, яких поважав, намагався не брехати.

— Як убили? Хто вбив? Що сталося? — хвилювався поручик, блідий та слабкий.

— Я вбив. Я. Змій їв людей. Він звик до цього і ніколи б не відмовився. Якби ми привезли його до столиці, довелося б шукати йому такий харч. Це гріх. І я вбив його, щоби той гріх припинити.

Ох і розлютився тоді Нестеров. Лаяв, погрожував військовим судом, проклинав, намагався застрелити. Що тільки не витворяв, лікар його ледь стримував.

— Поручику, ви вже сказали достатньо. Якщо вважаєте, що я винен, звертайтеся до керівництва. Я робив так, як робив, бо вважав, що інакше не можна І готовий за всі свої дії відповідати.

На тому ми з поручиком і розійшлися. Лікар повіз його до лікарні в Конотоп, а я пішов пішки додому. Лише наступного дня під вечір постукав у ворота і злякав Уляну Гаврилівну перев’язаною рукою. Наказав нічого не питати, вмився і зайшов до Моніки. Мала вже спала Я присів поруч, щоб подивитися на неї, та так і заснув.

Потім довго лікував руку, бо ж на землі калікою жити важко. Десь за два місяці мені надійшов лист від Нестерова, у якому той просив вибачення. Писав, що обміркував усе і вирішив, що я вчинив правильно, бо використання змія, що їв людей, стало б ганьбою для армії та імперії, а про це він зопалу не подумав. Наприкінці поручик запрошував до Києва в гості і просив не баритися, щоб встигнути до війни.

Жінки, жінки

ого дня я прокинувся рано й одразу поставив на піч великий чавун, гріти воду. Набрав повну балію, посидів, старанно вимився і ще старанніше поголився.

— Чи збираєтесь куди, Іване Карповичу? — в’їдливо спитала Уляна Гаврилівна, яка раніше такої цікавості не виявляла. — Мабуть, знову до Бахмача, у справах?

— Уляно Гаврилівно, ви штабс-капітан Мельников, щоб ото допити мені вчиняти? — здивувався я.

— Та просто різне люди балакають... — невдоволено сказала кухарка, аж губу закусила.

— А ви менше тих людей слухайте, Уляно Гаврилівно, — сказав їй лагідно, щоб заспокоїти. — А що там у нас зі сніданком?

Сніданок був як завжди смачний. Та ще й кава, до якої Уляна Гаврилівна мене привчила, бо вміла варити її чудово, в німкені-господарки навчилася. Насипала мені, налила, відійшла і сіла така сумна, щось аж шматок у горлянку не ліз.