Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— За об’явою. Пропонував роботу, хороша платня. Я приїхав, а він мене у підвал. Його колишній лікар повісився після того, як прожив вісім років у підземеллі, то барон нового собі знайшов. Забрав пояс, усі мотузки, щоб я повіситися не зміг, а лікував барона та його банду.

— Ви ж казали, що вчитель, брата шукали.

— Брехав. Я тут навчився правди не говорити. Слухайте, а як ви будете ото все висаджувати?

— Ґніт є, підпалю.

— Але це ж із ґнотом важко час точно розрахувати.

— Я короткий зроблю.

— Але поруч небезпечно може бути.

— Доведеться комусь ризикувати.

— Це роль смертника.

— У вас є інші варіанти?

— Є, зараз руку вам зроблю і покажу.

Руку він вправив, боляче було, аж кричав я. На плече дошки з обох сторін поклав і перемотав міцно. Правою рукою тепер я і ворухнути не міг.

— А тепер ходімо, покажіть мені арсенал, — сказав лікар.

Я його провів. Він почав нишпорити по полицях, знайшов якийсь механізм Показав його мені.

— Знаєте, що це?

— Я такі бачив у бунтівників, що бомбу робили, — кажу.

— О, та ви і з бунтівниками знайомі?

— Випадково, — брешу. Як він бреше, то чому мені не можна?

— Ну що ж, ви праві, це вибуховий механізм. Його можна поставити на час, але точного часу ми не знаємо, то поставимо на поштовх. Коли змій нападе, поштовх же буде?

— Слухайте, це ж не руку вправляти, це — вибухівка, — нагадую я.

— Розумію, не хвилюйтеся, зараз усе зробимо, — він починає порпатися у механізмі. Вміло і впевнено.

— Звідти такі знання у лікаря? — дивуюся я.

— Погані книжки читав, — сміється він.

— Мені здається, що і про лікаря ви брехали.

Він сміється.

— Брехав. Насправді я приїхав сюди, щоб убити барона Хороший план, залишити бомбу в патефоні, який барон купив. Він збирається послухати платівку, Шаляпіна чи Пяльцеву, а тут вибух.

— Навіщо вам убивати барона?

— Помста Точніше, покарання. Барон убив чотирьох наших товаришів. Двоє з них тікали від поліції й потрапили сюди випадково, ще двоє шукали перших двох. Барон узагалі не чикався. Я думаю, що тут загинуло багато народу. І не тільки наших, але й анархістів, есерів, можливо, ще когось. Але ми карали барона лише за наших товаришів. Та замах не вдався. Більше того, мені навіть не вдалося поїхати з замку. Барон наказав мене вбити. Треба було якось рятуватися, і я згадав про свою медичну освіту, щоправда, незакінчену. Але ж барону потрібен був не мій диплом, а знання, які були. Мені пощастило, бо незадовго перед тим повісився попередній лікар барона То він узяв мене своїм ескулапом. Так я вижив і почав чекати нагоди втекти. Я просидів у підземеллі шість років. Уявляєте?

— Шість років?

— Шість, почався сьомий. Чесно кажучи, я вже думав, що нагоди втекти не буде, що мені доведеться до кінця життя сидіти у підвалі. Ще рік-два, і я б спробував зарізати барона ланцетом та героїчно померти від рук його бандитів. А тут ви, мій щасливий визволитель. Слухайте, а як ви змогли підняти цих селюків? Оцю покірну череду? Я думав, що це категорично неможливо. Бо коли людина терпить, що забирають її дітей, то вона витерпить геть усе! Як ви змогли перетворити худобу на військо?

— Мені треба було рятуватися.

— Так, розумію, але ви могли просто втекти.

— У палаці залишався поручик, він врятував мені життя, і я не міг просто його покинути.

— О, та ви людина слова?

— Я вмію бути вдячним.

— І що ви сказали мужикам?

— Вже не пам’ятаю. Якісь дурниці. У таких випадках головне не що говориться, а як Треба розбурхати людей, розкачати натовп, а потім він уже посунеться сам, наче весняна вода.

— Слухайте, та ви справжній вождь!

— Що з бомбою?

— Готова Але чи впевнені ви, що ми мусимо вбивати змія? Коли я займався поручиком, він щось шепотів про те, що змія треба захопити і відвезти до столиці.

— Не треба, — кажу я.

— Але поручик...

— Змій їсть людей. Дівчат. Він привчений до цього і не змінить своїх уподобань. Змій мусить померти. Тут немає чого обговорювати, — тихо кажу я.

— Що ж, нехай так, ви тут головний. Ходімо, подивимося, як там ваші підопічні.

Ми піднялися нагору, почули стукіт сокир та молотків.

— Господи, це опудало якесь? — дивується лікар.

— Про Троянського коня чули?

— Слухайте, ви демонструєте просто якусь феноменальну обізнаність, як для звичайного міщанина! Здається, ви щось недоговорюєте. Хто ви?

— Ваш рятівник Сподіваюся, що ваша бомба мені достойно віддячить. Давай, мужики, швидше, до ранку дуже небагато часу! Працюємо!

Закінчили вже коли почало світати. Нестеров спав на ліжку барона, я залишив при ньому Нюсю і двох мужиків з рушницями для охорони. А сам із лікарем та мужиками пішов До пагорбів, де жив дракон. Одразу на двох возах попереду нас котилася величезна, збита з дерева подоба людини, метрів у п’ять заввишки і три завширшки. Вже коли виїхали з воріт баронської фортеці, дерев’яну людину зіп’яли на ноги, приробили величезні руки, зроблені з вітряка, на них закріпили кілька рушниць, від яких протягнули мотузки. Мужики дивилися на це диво і крутили головами.

— Не злякається змій, зовсім не злякається! — хвилювалися вони.

— Подивимося, — казав я впевнено, бо що мені залишалося, окрім впевненості?

їхав я на бричці разом із лікарем За нами кілька десятків мужиків верхи, інші пішки. Попереду хиталася на дорожніх ямах дерев’яна людина з великим барильцем Ще на окремому возі була сурма, знята з башти баронівського палацу, і невеличка сигнальна гармата, знайдена в арсеналі барона.

Коли ми були неподалік пагорбів, я наказав зупинитися, залишити дерев’яну людину на відстані й копати окопи. Довелося пояснювати, що це таке, бо мужики не знають. Коли все було готове, наказав сурмити. Змій озвався майже одразу, а невдовзі вже летів із пагорбів.

Дивується, коли бачить нас.

— Що таке? — питає згори.

— Ми зробили богатиря, який уб’є тебе, червак! — кричу я змію.

— Що! Оце опудало? — він регоче, я даю знак, лікар смикає за мотузку, і дві рушниці стріляють у бік змія з рук дерев’яного велетня. — Ах, ти ж