Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Я кидаюся до нього, прислухаюся.

— Живий. Живий! — кричу я. Бачу пляму крові на його мундирі. Знімаю. Кілька разів доводилося мати справи з пораненими. Знаю, що треба зупинити кров.

— Дайте я цим займуся! — бачу якогось блідого чоловіка, зовсім не схожого на мужика.

— А ви хто?

— Я полонений барона Сидів у підвалі, здається, ми з вами встигли трохи поспілкуватися. Я лікар, знаю, що робити.

Цей чоловік, скоріше хлопець, років двадцяти п’яти, наказує занести Нестерова у будинок і покласти на стіл.

— Пошукайте, тут десь мусить бути моя валізка з інструментами. Куля залишилася всередині, треба буде робити операцію. — впевнено каже він.

— А де хоч шукати?

— Біля баронового кабінету є таємна кімната. Я там завжди оглядав барона.

Скоро мужики приносять валізу. Лікар наказує нагріти води.

— Поручик буде жити? — хвилююся я.

— Я зроблю для цього все, але гарантувати нічого не можу, поранення важке.

Я кривлюся, потім мене кличуть мужики. Їх зібралося надворі кілька сотень. Навантажили на вози трупи абреків та барона Вже голих, зняли з них усе.

— А це ви куди?

— Свиням згодуємо негідників!

— Ні, не можна. Поховайте їх десь.

— Та вони знаєте, як з нас кров пили! — гомонять мужики.

— Поки живі були, хоч на шматки їх ріжте, але зараз мертві. А ви ж не дикуни якісь, не людожери, а християни. То поховайте їх по-людськи. Це наказ.

Кивають, супроти не йдуть, хоч видно, що не подобається їм моя вказівка.

— А що зі змієм робити? — це Грицько, який усе біля Нюсі своєї стоїть. — Зранку прилетить він, щойно протверезіє.

Бачу, що мужики голови посхиляли, жах аж хвилями іде по натовпу.

— Тікати треба. Забирати родини й тікати! Вб’є нас змій, спалить за барона! — кажуть одні.

— Куди втечеш? До ранку вже недовго. На дорозі змій нас потовче, наче картоплю варену! — жахаються інші.

— Тихо! — кажу я, бо не люблю боятися. Гріх боятися чогось, окрім Господа нашого. Змій? Та чхати на те чудовисько. — Вб’ємо ми змія.

— Як? Та ну ви що? Та його ніхто не подужає...

— Мовчати! Всім залишатися тут, десять людей зі мною. І ти, Грицьку!

Пішли ми до палацу, в підвали. Мусив десь бути арсенал барона. Ідемо коридором, коли бачу я у виблисках смолоскипів плями якісь темні з-під дверей одних. Я туди, щоб подивитися, а Грицько мене за руку хапає.

— Не треба, пане, не треба.

Я подивився на нього, і він руки прибрав. Відчинив я двері, зайшов усередину, а там таке... Вбиті жінки та діти. Півсотні, як не більше! У всіх горлянки перерізані.

— Що це таке? — питаю у Грицька, який один насмілився за мною зайти.

— Гарем Барона та абреків його, — шепоче він.

— Хто їх убив?

— Та самі абреки, щоб нам не дісталися, — каже Грицько. І я б радий повірити, але ж по голосу чую, що бреше він. І кров свіжа, аж парує.

— Не бреши мені, — кажу тихо і дивлюся на Грицька. Той на коліна падає.

— Мужиків гріх узяв. Це ж їхні доньки та жінки, яких абреки викрали. Думали, що ґвалтують їх тут, а вони цілі, здорові, без синців, з дітьми чорнявими. Тобто з доброї волі з тими абреками спали і дітей від них народжували. Ну, і розлютилися мужики. Хотіли спочатку тільки дітей вбити, чуже сім’я, але жінки валувати почали, захищати. То і їх за зраду.

Стоїть Грицько на колінах, голову похилив. А мені аж моторошно. Голова болить, рука болить, а ще кров свіжа ніс забиває, трупи дітей безневинних та жінок перед очима.

— Господи, що ж ви за звірі?

— Пане, розлютилися ми дуже. Стільки років боялися, терпіли, а тут наша воля.

Вийшов я з тієї зали клятої. На підошвах кров, у носі кров, у очах кров, у думках кров. Увесь у крові. І подумав, що, може, і не варто змія вбивати. Нехай летить сюди та випалить усе це дурне сім’я, що спочатку рабами себе дозволило зробити, а потім на звірів перетворилося. Випалити тут усе, щоб нічого і нікого не залишилося!

— Пане, вибач нас, — це знову Грицько. — Грішні ми, винні. Не стрималися мужики й ніхто їх не зупинив. Але то від страху. Страх же сушить, виламує. Допоможи нам змія перемогти, і забудемо ми про страх, станемо, як усі люди! Чесно тобі кажу, пане. Допоможи!

Ноги цілує та плаче. А мені погано. От прямо розплився весь. Знаю, що в таких випадках треба щось робити, в дії рятуватися. Бо думки погані голову можуть розірвати.

— За мною! Ламайте двері, шукайте зброю! — наказав і побіг сам перший двері ламати, щоб на дерево та залізо лють свою на цих мужиків випустити.

Арсенал ми швидко знайшли, а там і набоїв купа, і рушниць, шабель, але головне — ціла діжка пороху. Величенька така.

— Зібрати усі цвяхи, які в селі є, і порубати їх на шматки у пів-мізинця! А всі, хто теслювати вміє, за мною!

Побігли нагору. Рухатися мені важко, бо таке враження, що рука вогнем горіла, але терпів. Наказав мужикам дещо побудувати з дерева, для чого розібрали сарай барона.

— Що це ви робите? — питає лікар, який саме підійшов.

— Як поручик?

— Жити, здається, буде. Кулю я вийняв, кров зупинив. Поки він непритомний, але то не страшно. То що це ви будуєте?

Я йому розповів, а потім сів, бо рука ще більше заболіла. Схопився за неї і стогну.

— Що у вас з рукою? Дозвольте подивитися, — каже лікар.

— Не до руки зараз! Змія вгамуємо, тоді!

— Змія ви можете і не дочекатися. А раптом знепритомнієте? Давайте руку.

Почав її дивитися, піджак зняв і сорочку.

— Що там?

— Важкий вивих плечового суглоба. Зірвали його з місця.

— І що робити?

— Зараз я його на місце вправлю, потім треба буде перев’язати і деякий час берегтися, щоб знову не зірвати. Хто це вас так?

— Барон на моїй руці висів.

— О, барон — дядько дебелий був, — лікар посміхається.

— Як ви до