Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— Дурниці! — обірвала її Сяохун. — Чого я ні з того ні з сього поїду додому?

— Так, згадала! — вигукнула Цзяхуей. — У панянки Лін Дайюй слабке здоров’я, вона завжди п’є ліки, попросила б у неї.

— Дурниця! — відповіла Сяохун. — Хіба можна пити ліки без розбору?

— Але й так чинити, як ти, також не можна, — заперечила Цзяхуей. — Не їси, не п’єш. До чого це призведе?

— Ну й що ж? — сказала у відповідь Сяохун. — Краще померти відразу, та й край!

— Навіщо ти так говориш? — схвильовано запитала Цзяхуей.

— Не знаєш ти, що в мене на душі! — зітхнула Сяохун.

Цзяхуей кивнула, трохи подумала і сказала:

— Звичайно, звинувачувати тебе не доводиться, тут жити нелегко. Стара пані казала, що вся прислуга втомилася, поки виходжували Баоюя, а зараз веліла служити подячні молебні й усіх, хто доглядав за хворим, нагородити, як кому належить. Мене обійшли й ще кількох дівчаток-служниць, але я не ображаюсь, а от тебе чому? Я навіть обурилася. Нехай усі нагороди дістала б Сіжень, на неї гніватися не можна — вона більше всіх заслужила. Хто зі служниць може з нею зрівнятися? Я вже не кажу про те, до чого вона старанна та дбайлива, і взагалі вона найкраща. Але з якої речі Цінвень, Ціся і їм подібні дістали великі нагороди, так само як старші служниці? А все тому, що вони — улюблениці Баоюя! Як же тут зло не візьме? Де справедливість?

— Не варто на них гніватися, — зауважила Сяохун. — Правильно говорить прислів’я: «Навіть під навісом у тисячу лі бенкет закінчується!» Не вічно ж вони будуть тут жити! Ну, три, якнайбільше — п’ять років, і всі розлетяться врізнобіч, невідомо, хто ким тоді буде розпоряджатися.

Слова Сяохун до сліз розчулили Цзяхуей, очі почервоніли, але вона опанувала себе і сказала з усмішкою:

— Твоя правда! Однак учора, коли Баоюй пояснював, як потрібно прибирати кімнати й шити одяг, мені здалося, що доведеться промучитися тут принаймні кілька сотень років!

Сяохун посміхнулася. Вона хотіла щось сказати, але ввійшла дівчинка-служниця, що ще не почала відпускати волосся; у руках у неї були якісь малюнки й два аркуші паперу.

— Ці малюнки тобі звелено перемалювати, — сказала вона Сяохун, кинула папір і хотіла піти.

— А що за малюнки? — крикнула Сяохун. — Пояснила б до пуття. А то так поспішаєш, начебто охолонуть пампушки, яких для тебе наготували!

— Це малюнки сестри Ціся! — крикнула дівчинка, прямуючи до дверей.

Сяохун спересердя жбурнула малюнки й заходилася шукати в шухляді пензлик. Довго порпалась, але не знайшла підходящого — з одних вилізло волосся, інші були дощенту стерті.

— Куди ж я запроторила новий пензлик? — мовила вона. — Ніяк не пригадаю!..

Вона з хвилину подумала й раптом радісно засміялася, скрикнувши:

— Ах так! Адже позавчора його взяла Ін’ер!

І вона звернулася до Цзяхуей:

— Може, сходиш по неї?

— Сходи сама, — відповіла дівчинка. — Я маю віднести коробку сестрі Сіжень, вона чекає на мене.

— Якщо на тебе чекають, чого ж ти тут теревені правиш? — дорікнула їй Сяохун. — Кепське дівчисько, від роботи ухиляєшся! Якби не послала я тебе за пензликом, Сіжень так і не побачила б тебе!

Із цими словами Сяохун покинула кімнату, потім двір Насолоди пурпуром і пішла до будинку Баочай. Проходячи повз альтанку, вона зустріла годувальницю Баоюя. Сяохун зупинилась і з усмішкою запитала:

— Далеко це ви ходили, тітонько Лі? Як тут опинилися?

— Ти тільки подумай! — сплеснула руками мамка Лі. — Сподобався йому якийсь братик, чи то Юнь, чи то Юй, і він звелів мені його запросити. Вимагає, щоб той неодмінно прийшов до нього завтра. А довідається про це пані, знову будуть неприємності.

— Але ви все-таки виконали прохання Баоюя! — знову всміхнулася Сяохун.

— А що мені було робити? — заперечила годувальниця.

— Якщо цей Юнь що-небудь тямить, він не прийде, — заявила Сяохун.

— Навпаки, обов’язково прийде, тому що розумний.

— У такому разі вам не треба його супроводжувати, — сказала Сяохун. — Нехай приходить сам і поблукає тут, подивимося, що з цього вийде!

— Та хіба є в мене час ходити за ним по п’ятах! — вигукнула стара. — Я тільки передала йому запрошення. Звелю кому-небудь із служниць його провести.

Мамка пішла, а Сяохун усе не рухалася з місця. Вона так замислилася, що забула про пензлик.

У цей час прибігла маленька служниця й гукнула Сяохун: