Читати книгу - "Білі зуби"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Свідки-жінки підвищили голос, посилаючи свою пісню небесам: «Боже — Ти Бог мій, я шукаю зрання тебе, — співала Гортенз, — душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води…» Самад дивиться на все це і раптом, зі здивуванням, зауважує, що зовсім не хоче змушувати її замовкнути. Частково тому, що втомлений. Частково тому, що старий. Але в основному тому, що він зробив би те саме, хай в ім’я іншого бога. Він знає, що таке прагнути. Знає, що таке посуха. Він зазнав спраги, якої зазнаєш у чужій землі, страшної, невгамовної спраги, що триває все життя.
Щиріше не скажеш, думає він, щиріше не скажеш.
* * *Усередині:
— Але я все ще чекаю, шо він скаже шось мудрого про мою шкіру. Він ше про це не казав, пра, Арч?
— Нє, не казав. Я думаю, йому тре багато чого ше сказати. Революційно все це.
— Ага, так і є… Але ти платиш — і маєш отримати товар.
— Ти ж не платив за свій квиток — нє?
— Нє. Я — нє. Але я все одно хочу чогось. Принцип той самий — нє? Ой-ой, ану заткайся на секунду… Мені здалося, я почув: шкіра — якраз перед…
Мікі таки почув «шкіра». Папіломи на шкірі, очевидно. На цілих п’ять хвилин. Арчі з того не зрозумів ні слова. Але в кінці Мікі виглядав задоволеним, наче він дізнався все, що йому було треба.
— Ммммм, оце те, за чим я сюди прийшов, Арч. Дуже цікаво. Великий медичний прорив. Чортові чарівники, ці лікарі.
— …і в цьому, — казав Маркус, — він основоположний і обов’язковий. Він не тільки був прикладом особисто, але він уможливив основну частину цієї роботи, особливо своєю доповіддю, яку я почув у…
О, це гарно. Згадав про старого. І, можете не сумніватись, той аж сяє від задоволення. Мало не розплачеться. Не дочув свого імені. Втім, це гарно — не присвоювати всю славу собі. Але, звісно, не треба перебільшувати. Маркус каже це так, ніби все зробив старий.
— Ну нахер, — каже Мікі, думаючи точно те саме, — як підлизується, нє? Я думав, тут Чалфен — Головний Пацан.
— Може, вони покривають одне одного в чомусь? — припустив Арчі.
— …працювати над цим, в умовах відсутності фінансування, під постійною загрозою, що робота так і залишиться у сфері наукової фантастики. Тільки із самої цієї причини він був моїм добрим генієм, якщо так можна сказати, що стояв за дослідницькою групою, і був, як завжди, моїм Учителем, як і всі ці двадцять років…
— Знаєш, хто мій Учитель? — запитує Мікі. — Мухаммед Алі. Без питань. Цільний розум, цільний дух, цільне тіло. Супер пацан. Мудрий боєць. І коли він сказав, що він — найбільша величина, він сказав не просто «найбільша величина».
Арчі перепитує:
— Нє?
— Нє, старий, — мовить Мікі урочисто. — Він сказав «найбільша величина усіх часів». Минулого, теперішнього, майбутнього. О, він був пацан з яйцями, Алі. Однозначно, мій Учитель.
Учитель… думає Арчі. Для нього учителем завжди був Самад. Ясна справа, Мікі про це не скажеш. Звучить по-дурному. Звучить дивно. Але це правда. Завжди Семмі. В горі і в радості. Навіть якби настав кінець світу. Ніколи не приймав рішення без Самада ось уже сорок років. Старий добрий Сем. Сем-пацан.
— …тож, якщо хтось заслуговує на левову частку визнання за це диво, яке ви зараз бачите, так це доктор Марк-П’єр Перре. Визначна людина і великий…
Будь-який момент відбувається двічі: всередині і ззовні, і це дві окремі історії. Арчі впізнає ім’я, слабо, десь глибоко всередині, але поки до нього доходить, він крутиться на стільчику, виглядаючи, чи не повертається Самад. Самада нема. Натомість він бачить Міллата, який смішно виглядає. Виглядає відверто смішно. Швидше дивацько, ніж кумедно. Він легенько гойдається на своєму стільчику, і Арчі не може впіймати його все-кльово-старий-погляду, бо він прикутий до чогось, і, продовжуючи лінію Міллатового погляду, Арчі теж дивиться на дивну річ: старий чоловік плаче від гордощів. Червоними сльозами. Сльозами, які Арчі впізнає.
Але перше їх впізнає Самад; капітан Самад Мія, який щойно зайшов через безшумні сучасні двері; капітан Самад Мія, який затримується на хвильку в дверях, розглядає старого через свої окуляри для читання і розуміє, що його найкращий на світі друг бреше йому ось уже п’ятдесят років. Що наріжний камінь їхньої дружби — ніякий не камінь, а мильні бульбашки. І це говорить про Арчібальда Джонса більше, ніж він про нього знав. Він розуміє все миттєво, як розумієш розв’язку поганого індійського мюзиклу. А потім, не без зловтішної усмішки, він усвідомлює основне — правду: одна-єдина випадковість протримала нас, старих хлопів, разом от уже сорок років. Це історія, яка поклала край усім історіям. Подарунок, що продовжує дарувати себе.
— Арчібальде! — він повертається від доктора до свого лейтенанта і вибухає коротким, голосним, істеричним сміхом; він почувається, як наречена, що дивиться на свого судженого і впізнає його якраз по тому, як вирішальна мить змінила між ними все. — Ти — дволикий засраний брехун, тварюка, міза-мата, бгаїн-чуте, шора-байча, сіют-морані, хараам-ядда…
Самад вдався до бенгальської говірки, колоритно населеної брехунами, трахальниками власних сестер, свинячими синами і дочками, людьми, які давали власним матерям оральну насолоду…
Але ще до цього, принаймні одночасно з цим, поки аудиторія здивовано дивиться на старого коричневого чоловіка, який дивною мовою лається на старого білого чоловіка, Арчі зауважує, що в залі щось відбувається, починається якийсь рух, непомітний рух (індійські пацани ззаду, хлопці, які сиділи поряд із Джошем, Айрі дивиться з Міллата на Маджіда, з Маджіда на Міллата, наче третейський
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білі зуби», після закриття браузера.