Читати книгу - "Останній дон"

Якщо «родина» Клерікуціо була святою церквою для багатьох розпорошених по всіх Сполучених Штатах мафіозних імперій, то голова «родини» дон Доменіко Клерікуціо був її папою, якого шанують не лише за розум, а й за силу.

Ще дона Клерікуціо поважали за суворі моральні принципи, які він утверджував у «родині». Всі чоловіки, жінки й діти цілковито відповідали за власні вчинки, попри всілякі там афективні стани, докори сумління чи тяжкі обставини. Суть людини визначають вчинки, а слова — то полова на вітрі. Дон зневажав будь-яку соціологію і всю психологію. Як побожний католик він вірив: розплата за гріхи має відбутись на цьому світі, прощення — на тому. Кожен борг має бути оплачений, і на цьому світі донові присуди були вельми суворі.

Так само суворо дон дотримувався вірності. Передусім — його кревні, на другому місці Бог (хіба він у домі не мав приватної каплиці?), а третьою чергою — обов'язки щодо підданих у межах володінь «родини» Клерікуціо.

Щодо суспільства, щодо уряду — то вони, попри весь донів патріотизм, ніколи не вписувались у його розрахунки. Дон Клерікуціо народився на Сицилії, де суспільство і уряд були його ворогами. Його концепція нескутої волі була дуже однозначною. Або ти йдеш у рабство, щоб заробляти на хліб насущний, втративши гідність і надію, або заробляєш на хліб як людина, що змушує себе поважати. «Родина» — ось твоє суспільство, каратиме тебе Бог, а захистять — твої поплічники. Тільки перед ними в усьому світі ти маєш обов'язки: щоб вони мали шматок хліба на столі, повагу від людей і щит від людської покари.

Не для того дон вибудовував імперію, щоб його діти та онуки якогось дня розчинилися в масі безпорадних людців. Він здобував і далі здобуватиме владу так, щоб ім'я і статки «родини» існували довго, як сама церква. Хіба може людина мати вище призначення, ніж на цьому світі заробляти на хліб насущний, а на тому — постати перед Всемилосердним? А щодо ближніх та їхніх недосконалих суспільних структур, то пішли вони під три чорти.

Дон Доменіко вів свою «родину» аж до вершин могутності. І робив це з жорстокістю Борджія і з витонченістю Макіавеллі плюс вагоме американське підприємницьке ноу-хау. А передусім із патріархальною любов'ю до своїх прибічників. Чесноти винагороджувались. За кривду — відплата. Прожиток гарантований.

Нарешті, як і планував дон, Клерікуціо здобули такі висоти, що відпала потреба брати участь у звичайних операціях кримінального характеру, хіба що цього вимагали аж надто скрутні обставини. За баронів-виконавців, або брульйоне, правили здебільшого члени інших мафіозних «родин», а коли тим «родинам» доводилось ускочити в халепу, вони йшли до Клерікуціо з капелюхами в руках. В італійській мові слова «барон» і «брульйоне» римуються, а серед простолюду словом «брульйоне» називають тих, хто сидить на побігеньках. Якраз донова дотепність, натхнена безперервними проханнями баронів допомогти, перетворила слово «барон» на «брульйоне». Клерікуціо замирювали їх між собою, витягали з-за ґрат, переховували їхні незаконні прибутки в Європі, влаштовували безпечні коридори для контрабанди наркотиків у Америку, використовували свій вплив на суддів та різні урядові інстанції, як федеральні, так і окремих штатів. Допомагати в стосунках із муніципалітетами, як правило, не було потреби. Якщо місцевий брульйоне не міг дати собі ради у місті, де жив, то він не був вартий і дрібки солі на свій кусень хліба.

Економічний геній Джорджіо, старшого сина дона Клерікуціо, покріплював впливовість «родини». Неначе яка праля-чарівниця, він відмивав потужні струмені брудних грошей, що їх сучасна цивілізація вибльовувала із власних нутрощів. Саме Джорджіо завжди намагався погамувати батькову затятість. Понад усе Джорджіо пильнував, щоб «родина» Клерікуціо трималась якомога далі від поля зору громадської уваги. Тому навіть для владних структур «родина» Клерікуціо існувала, мов якийсь НЛО. Оком щось там мимохідь схоплювали, ширились непевні чутки, казочки про крутість і великодушність її членів. Були якісь згадки в картотеках ФБР та поліції, але не з'являлось ніяких публікацій навіть у тих газетах, що прославились описом звитяг решти мафіозних «родин», які самі себе занапастили через власну легковажність та егоїзм.

Не те що «родина» Клерікуціо була зовсім беззубим тигром. Молодші брати Джорджіо, Вінсент і Петі, хоч і не обдаровані таким, як у нього, розумом, затятістю майже рівнялися з доном. У Бронкському анклаві, завжди населеному італійцями, Клерікуціо мали на кого покластися. У цьому анклаві, що складався з сорока квадратних кварталів, можна було б знімати фільми про стару Італію. Серед його мешканців не було бородатих хасидів-євреїв, чорношкірих, азіатів та всілякої богеми, і ніхто з них не мав там жодного бодай невеличкого підприємства або майна. Не було навіть жодного китайського ресторану. Вся нерухомість на цих теренах або належала Клерікуціо, або перебувала під їхнім контролем. Звичайно, траплялося, що дехто з нащадків порядних італійських батьків відпускав довгі косми і вважав себе за гітариста-бунтівника, але таких підлітків спроваджували до родичів у Каліфорнію. Чисельність мешканців Бронкського анклаву поповнювали щороку коштом ретельно просіяних іммігрантів з Сицилії. Бронкський анклав, що його обступили довкола райони з найвищим у світі рівнем правопорушень, був островом, де не знали злочинності.

Піппі Де Лена від мера Бронкського анклаву виріс до брульйоне лас-веґаського регіону в справах «родини» Клерікуціо. Та безпосередньо він усе ж підпорядковувався Клерікуціо, яким досі були потрібні його специфічні таланти.

Піппі втілював саму сутність того, що називалося «кваліфікацією», тобто був «фахівець» високої проби. Він почав рано, набиваючи руку з сімнадцятирічного віку, і в його виконавській діяльності найдужче вражало використання ґароти. Адже юнаки в Америці через свою неоперену гординю з презирством ставились до шовкових шнурків. До того ж він був вельми дужий фізично, високий, а своїм дебелим тілом наганяв страх. Звичайно, вогнепальною зброєю та вибухівкою він володів не менш майстерно. Якщо все це відкинути, то природжена життєрадісність робила Піппі просто чарівним, а завдяки природній невимушеності манер він прихиляв до себе геть кожного, а жінки захоплювались його галантністю, наполовину сицилійсько-старосвітською, наполовину американсько-кіноекранною. Хоч до роботи він ставився якнайповажніше, та був переконаний, що життя створене для втіх.

Піппі не був позбавлений невеличких слабкостей. Як пив, то від