Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– У двадцять хвилин на сьому. Відразу по тому, як поговорила з вами.

Міс Марпл повільно похитала головою з виразом очевидного жалю. Жаль, мабуть, стосувався двох дорослих чоловіків, які були такими йолопами, що повірили в цю історію. Принаймні ми почували себе саме так.

– З якої зброї вона його застрелила?

– З пістолета.

– Де вона його знайшла?

– Принесла із собою.

– Ні, вона його не принесла, – сказала міс Марпл із цілковитою переконаністю в голосі. – Я можу в цьому заприсягтися. Вона не мала при собі ніякої зброї або чогось подібного.

– Ви могли його не помітити.

– Звичайно, я помітила б його.

– А якщо він був у її сумочці?

– У неї не було сумочки.

– Він міг бути захований… е… е… десь у неї на тілі.

Міс Марпл спрямувала на полковника погляд, сповнений жалю й зневаги.

– Мій любий полковнику Мелчет, хіба ви не знаєте, якими вони є, сучасні жінки? Вони схильні виставляти напоказ усе, чим нагородив їх Творець. Вона не змогла б заховати на своєму тілі навіть носовичок.

Мелчет виявив упертість.

– Ви мусите визнати, що все збігається, – сказав він. – Час, перекинутий годинник, стрілки якого зупинилися на цифрах 6:22…

Міс Марпл обернулася до мене.

– То ви досі не розповіли йому про свій годинник?

– Що там у вас із годинником, Клемент?

Я сказав йому. Він подивився на мене з великим роздратуванням.

– Чому ви не сказали про це Слекові учора ввечері?

– Бо він не дозволив мені розтулити рота, – сказав я.

– Дурниці, ви мусили наполягти.

– Схоже, – сказав я, – інспектор Слек поводиться з вами зовсім інакше, аніж зі мною. Він не дав мені найменшого шансу наполягти.

– Це взагалі якась божевільна справа, – сказав Мелчет. – Якщо прийде хтось третій і заявить, що це він убив полковника Протеро, я попрошу замкнути мене в психіатричній лікарні.

– Якщо ви дозволите мені внести одну пропозицію… – промурмотіла міс Марпл.

– Прошу, говоріть.

– Я б запропонувала розповісти містерові Реддінґу, що сказала вам місіс Протеро, і пояснити йому, що ви не вірите в правдивість її слів. А потім підіть до місіс Протеро і скажіть їй, що містер Реддінґ у вас поза підозрою – у такому разі вони обоє можуть сказати вам правду. А правда завжди може пригодитися, хоч я думаю, вони не знають дуже багато, бідолашні створіння.

– Усе це дуже добре, але вони єдині двоє людей, які мали мотив позбутися полковника Протеро.

– О, я б так не сказала, полковнику Мелчет, – заперечила міс Марпл.

– То ви могли б назвати ще когось іншого?

– Звісно могла б! Ось вони, – і вона стала загинати пальці, – один, два, три, чотири, п’ять, шість – шість, а можливо, ще й сьомий. Тож я можу уявити собі принаймні сімох людей, які були б раді прибрати зі свого шляху полковника Протеро.

Мелчет подивився на неї розгубленим поглядом.

– Сімох людей? У Сент-Мері-Мід?

Міс Марпл весело кивнула головою.

– Зважте на те, що я не називаю імен, – сказала вона. – Це було б несправедливо. Але боюся, у світі існує надто багато зла. Шляхетному й гідному поваги солдатові, такому, як ви, нічого не відомо про такі речі, полковнику Мелчет.

Мені здалося, що головного констебля зараз спіткає апоплексичний удар.

Розділ десятий

Коли ми покинули будинок міс Марпл, то враження, яке полковник Мелчет виніс про його господиню, було не вельми сприятливим.

– Мені здалося, ця висхла стара панна вважає, ніби вона знає все, що належить знати. А навряд чи вона виїздила зі свого села бодай один раз. Безглузда самовпевненість. Що вона може знати про життя?

Я лагідно відповів йому, що хоч міс Марпл, безперечно, дуже мало знає про Життя з великої літери, їй відомо практично все про те, що відбувається в Сент-Мері-Мід.

Мелчет неохоче погодився зі мною. Вона, звичайно, цінний свідок – а надто в тому, що стосується поведінки та слів місіс Протеро.

– Сподіваюся, не доводиться сумніватися в тому, що вона нам розповіла, ви як гадаєте?

– Якщо міс Марпл стверджує, що пістолета не було, ви можете бути певні, що його таки не було, – сказав я. – Якби місіс Протеро мала найменшу можливість його приховати, міс Марпл це неодмінно помітила б, погляд у неї гострий, як ніж.

– Це схоже на правду. А нам ліпше зараз піти й оглянути майстерню.

Так звана художня майстерня була звичайним малим сараєм, куди світло проникало крізь дах. Вікон там не було, й увійти туди чи вийти можна було тільки крізь двері. Задоволений цим відкриттям, Мелчет повідомив про свій намір прийти в церковний дім з інспектором.

– А зараз я піду до відділка.

Коли я увійшов у дім крізь парадні двері, до мене долинув гомін кількох голосів. Я відчинив двері до вітальні. На канапі поруч із Ґрізельдою сиділа міс Ґледіс Крем – вони жваво розмовляли. Її ноги, обтягнуті блискучими рожевими панчохами, були схрещені, тому я не міг не помітити, що на ній шовкові трусики з рожевими смугами.

– Привіт, Лене, – сказала Ґрізельда.

– Доброго ранку, містере Клемент, – привіталася зі мною міс Крем. – Мене просто нажахало повідомлення про смерть полковника. Бідолашний старий джентльмен.

– Міс Крем, – сказала моя дружина, – вельми люб’язно прийшла допомогти нам із дівчатками-скаутами. Ми скликали помічників минулої неділі, ти мусиш пам’ятати.

Я про це пам’ятав і був переконаний, і переконаною була також Ґрізельда, – я чув це з тону її голосу, – що думка приєднатися до тих, хто працює з дівчатками-скаутами, ніколи не з’явилася б у міс Крем, якби не той надзвичайний випадок, що стався в церковному домі.

– Я щойно сказала місіс Клемент, – провадила міс Крем, – що була геть приголомшена, коли почула цю новину. Убивство? У такому глухому селі, – а ви повинні визнати, що воно глухе й сонне, – де немає навіть поганенького музею, не кажучи вже про кіно! А коли я почула, що вбили полковника Протеро, я просто не могла в це повірити. Адже я була переконана, що він належить до тих людей, яких не вбивають.

– І таким чином, – сказала Ґрізельда, – міс Крем прийшла до нас довідатися, як воно все було.

Я боявся, що така пряма мова може образити леді, але вона лише відкинула голову назад і лунко зареготала, показавши всі зуби, якими вона володіла.

– Отак-то воно ведеться у світі! Від вас нічого не приховаєш, місіс Клемент. Але ж цілком природно – хіба ні? – захотіти довідатися про всі подробиці такої справи, як ця. А я до того ж готова допомогти вам із дівчатками в будь-який спосіб, якщо ви матимете таку потребу. Адже це надзвичайно цікава справа, якщо дивитися правді у вічі. Я тут задихалася, прагнучи знайти бодай якусь розвагу. Справді задихалася, повірте. Не те, щоб моя робота була зовсім нецікава, вона добре оплачується, а доктор Стоун у всьому поводиться як справжній джентльмен. Але дівчина прагне знайти якесь життя поза її офісним