Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Ви хочете сказати, що не зустрічалися?

— Звичайно. Невже ви думаєте, що я освідчився б їй, не попередивши вас?

— Інші так роблять,— сказав я.— І коли ж це з вами скоїлось?

— Здається, того вечора в «Шале», коли я танцював з нею.

— А мені тоді здалося, що ви зовсім не здатні бути з жінкою в ближчих стосунках, ніж з нею в той вечір.

Він спантеличено подивився на мене. Якщо його поведінка здавалась мені безглуздою, то моя для нього була, певне, зовсім незбагненна. Він сказав:

— Знаєте, це, мабуть, тому, що я надивився на всіх тих дівчат, у тому будинку. Вони такі гарненькі. Подумати тільки — і вона теж могла стати однією з них. Мені схотілося захистити її.

— Не думаю, що вона потребує захисту. Міс Хей не запрошувала вас до себе?

— Запрошувала, та я не пішов. Утримався.—І він додав похмуро: — Це було жахливо. Я почував себе таким негідником, адже ж ви вірите мені, що якби ви були одружені з нею... розумієте, я б ніколи не став між чоловіком та його дружиною.

— Ви, здається, впевнені, що саме так можете стати між мною та Фуонг,— сказав я. Він уперше роздратував мене.

— Фаулере,— сказав він,— я не знаю вашого імені...

— Томас. А що?

— Я називатиму вас Том, гаразд? У мене таке почуття, що все це нас якось зблизило. Я маю на увазі те, що ми любимо одну жінку.

— Що ви збираєтесь діяти далі?

Пайл енергійно випростався, спершись на свої ящики.

— Тепер, коли ви про це знаєте, все піде по-іншому,— сказав він. — Я запропоную їй одружитися зі мною, Томе.

— Краще називайте мене Томасом.

— Їй доведеться зробити між нами вибір, Томасе. Це буде цілком справедливо.

Справедливо? Я вперше похолонув від передчуття самотності. Все це так безглуздо, а проте... Він, може, нікудишній коханець, а я зате не маю грошей. В його руках незліченне багатство, він може запропонувати їй солідне становище в суспільстві.

Він почав роздягатись, і я подумав: «До того ж у нього є ще й молодість». Як гірко було заздрити Пайлові!

— Я не можу одружитися з нею,— сказав я.— У мене вдома дружина. Вона ніколи не дасть мені розлучення. Її релігійні погляди не дозволять їй зробити цього.

— Я вам співчуваю, Томасе. До речі, моє ім’я Олден, якщо ви...

— Мені більше подобається називати вас Пайлом,— сказав я.— Для мене ви тільки Пайл.

Він заліз у свій спальний мішок і простягнув руку до свічки.

— Ух! — зітхнув з полегкістю.— Я такий радий, що все скінчено, Томасе. Я так хвилювався.

Було ясно, що він більше не хвилюється.

Свічка погасла, але у відблисках пожежі за вікном я невиразно бачив його коротко пострижену голову.

— На добраніч, Томасе. Спокійної ночі.

І зразу ж, немов у відповідь на ці слова, як на репліку в поганій комедії, забахкали міномети, завили, зашипіли міни, розляглися вибухи.

— Боже милий! — сказав Пайл.— Це що, атака?

— Ні, вони намагаються зірвати атаку супротивника.

— Що ж, тепер нам, виходить, спати не доведеться?

— Вже не заснути.

— Томасе, мені хочеться, щоб ви знали, якої я думки про ваше ставлення до всього цього... Я вважаю, що ви поводилися чудово... чудово — іншого слова не підбереш.

— Дякую.

— Ви живете на світі куди більше, ніж я. Розумієте, життя в Бостоні деякою мірою звужує горизонт. Навіть якщо ви не належите до найбільш знатних сімей — Ловелів або Кеботів. Я хотів би порадитися з вами, Томасе.

— Про що?

— Про Фуонг.

— На вашому місці, я б не довіряв моїм порадам. Адже я зацікавлена особа. Я хочу, щоб вона залишилася зі мною.

— Що ви, я ж знаю, ви порядна людина, абсолютно порядна, а нам обом дорогі її інтереси.

Його легковажність раптом розлютила мене.

— Мені наплювати на її інтереси! — гримнув я.— Візьміть їх собі, коли хочете. Мені ж потрібне лише її тіло. Я хочу, щоб вона була зі мною в ліжку. Краще я занапащу її життя і буду спати з нею, аніж... дбатиму про її кляті інтереси.

— О-о! — ледь чутно протягнув він у пітьмі.

— Якщо ви турбуєтесь тільки про її інтереси,— казав я далі,— то дайте їй, ради бога, спокій. Як і кожній жінці, їй більше потрібний...— Гуркіт міномета врятував бостонські вуха від крутого англосаксонського слівця.

Але Пайл був упертий. Він визначив, що я повівся порядно, отже, мав поводитись порядно і далі. Він сказав:

— Я розумію, як ви страждаєте, Томасе.

— Я зовсім не страждаю.

— О ні. Страждаєте. Адже я знаю, як би я страждав, коли б мені довелося втратити Фуонг.

— Але я й гадки такої не маю.

— Я теж мужчина, Томасе, проте я відмовився б від усякої надії на неї, аби тільки Фуонг була щаслива.

— Вона щаслива.

— Вона не може бути щаслива... в її становищі. Їй потрібні діти.

— Невже ви справді вірите всім тим нісенітницям, які її сестра...

— Іноді сестрі видніше...

— Вона вважає, що у вас більше грошей, тому-то й намагається втовкмачити у вашу голову ці дурниці.

— Я маю тільки платню.

— Ви одержуєте цю платню доларами, а вони більше ціняться.

— Не зліться, Томасе. В житті всяке буває. Я б волів, щоб це трапилось з кимось іншим, а не з вами. Це наші міномети?

— Авжеж, «наші». Ви говорите так, ніби Фуонг уже йде від мене.

— Звичайно,— сказав він без тіні впевненості,— вона ще може вирішити залишитися з вами.

— І що ви будете тоді робити?

— Попрошу перевести мене в інше місце.

— А чому б вам зараз не поїхати звідси, не завдаючи нікому прикростей?

— Це буде нечесно щодо неї, Томасе,— сказав він цілком серйозно. Я ще ніколи не зустрічав людини, яка б могла краще обгрунтувати, чому вона завдає іншим прикростей. Він додав: — Мені здається, що ви не зовсім розумієте Фуонг.

І тепер, через кілька місяців після тієї розмови, прокинувшись уранці поруч з Фуонг, я подумав: «А ти її розумів? Чи міг передбачити, що станеться? Ось Фуонг, вона блаженно спить коло мене, а ти мертвий». Час іноді мститься, але ця помста