Читати книгу - "Демони Ленінграда"

-- Поклич якогось лікаря, -- звернувся я до Рюміна.

Той мовчки побрів у лікарню. Сам я теж був змучений, мріяв про гарячу ванну і відпочинок.

В Дадушева був такий собі вираз обличчя, білі хмарки, що вилітали з його вуст, наводили на думку поспішне сопіння локомотива: пуф, пуф, пуф. Огрядний лікар не справляв враження людини в хорошій фізичній формі, однак задишку викликала не втома. Дадушев боявся.

-- Що ви про це думаєте, лікарю? – почав я розмову.

-- Це не люди, -- прошептав той. – Вони стоять тут майже годину…

-- І?

-- В них повинен бути озноб, адже організм бореться з переохолодженням, генеруючи тепло через рух, через тремтіння м’язів. Це абсолютно не залежить від волі, це неможливо зупинити, а вони… -- в нього затремтів голос, він замовк.

-- Облийте їх водою, -- наказав я.

Кілька енкаведистів поспішно виконали мій наказ, у вікнах лікарні виднілося щораз більше облич. Добре, нехай дивляться.

-- Що далі? – запитав нервово Кутєпов.

-- Почекаємо, -- відповів я, споглядаючи, як вода стікає з солдатів. – Здається, що залишилися тільки сектанти, але хотілобся…

Мене обірвав розлючений рик. Один з прикованих до огорожі солдатів кинувся вперед і, порвавши потужним ривком кайдани, вдарив у груди ближнього енкаведиста. Той впав на сніг з розкинутими над головою руками, немов дитина уві сні. Почулися постріли.

-- В ноги! – заверещав я. – Стріляйте в ноги!

Солдати в паніці, відразу відкрили хаотичну пальбу, але з кожною миттю обстріл щораз точніше концентрувався на сектантові, який петляючи, намагався втекти. Перш, ніж він впав, в нього поцілили кільканадцять разів, і не тільки в ноги.

-- Ходімо! – наказав я білому, як стіна лікарю. – Іншим, -- сикнув я гнівно Кутєпову. – Негайно надіньте додаткові кайдани!

Не дивлячись, чи виконують мій наказ, я поспішив до пораненого.

-- От же ж курва… -- Рюмін перевернув солдата на плечі. – Сімнадцять, в нього попали сімнадцять разів! – сказав він за мить.

Рани майже не кривавили, м’язи досконалого сіпалися, немов хотіли підняти з землі безвольне тіло.

-- Легені, дві рани в животі, він повинен стікати кров’ю, як недорізана свиня, -- сказав Дадушев тремтячим голосом.

Раптово повіки раненого піднялися, з вуст вирвався повний люті й болю крик.

-- Негайно в лікарню! – вирішив я.

-- Ви хочете його врятувати? – запитав медик.

-- Я хочу його допитати, -- відповів я холодно.

-- Я підстрахував інших, -- видихнув Кутєпов. Явно стривожений полковник не відставав від мене ні на крок. — Подвійні кайдани на руки й ноги, будемо сподіватися, цього вистачить… Адже вони царські, ще з часів охранки, -- додав, показуючи на руки сектанта, якого несли енкаведисти.

Дійсно – стальні кільця, товщиною в палець, справляли враження надійних. Хіба що були порвані…

-- Це не ваша вина, -- признав я. – Такий ланцюг повинен втримати бика.

Кутєпов поспішив уперед, зник з моїх очей разом зі своїми людьми.

-- Спокійно, -- шепнув Рюмін, взявши мене під руку. – Вони почекають на нас.

Коли я дошкутильгав до операційної, в якій розмістили сектанта, він вже лежав на столі, прив’язаний шкіряними ременями до масивної поверхні.

-- Залишок від колишнього психіатричного закладу, -- пояснив Дадушев. – Я про стіл. Сумніваюся, що наш… пацієнт порве пута.

-- Будемо сподіватися, -- буркнув я. – Будемо сподіватися...

-- Починаємо? – Кутєпов поглянув на мене питально.

Я стверджувально кивнув головою, всівся на підсунутому Рюміним кріслі. Два чекісти скрутило голову сектанта на бік, притиснули її до стола, Кутєпов капнув пару капель прозорої рідини на бліду від морозу щоку. Поранений відреагував моторошним завиванням, від якого кров холола в жилах.

-- Що ви витворяєте… Тут хворі! Товаришу полковнику! – пробурмотів гарячково медик.

-- Я вжив соляну кислоту, -- відповів холодно енкаведист. – Ще мить і відкриється лицевий нерв. Якщо наш друг не почне розмовляти зі мною.

Я насилу стримався щоб не вирвати; либонь поламані ребра, або викликана слідством перевтома, психічно вичерпали мене. Врешті-решт цим разом я був цілковито впевнений, що ми допитуємо ворога радянської влади, безжального вбивцю і члена нелегальної релігійної організації. Та все одно жовч підходила мені до горла, ніздрі подразнював запах крові та ліків.

-- Дайте йому сказати! – крикнув я, встаючи з крісла.

Я підійшов ближче, поглянув у переповнені божевіллям і болем очі сектанта.

-- Хто вчитель? – запитав я.

Перш ніж він відповів, на його вустах з’явилася кривава піна.

-- Двоє… старий і молодий, -- прошептав.

-- Скільки вас?

-- Було тридцять… частина загинула. Молодий вчитель наказав…

-- Це ті, хто напав на будинок на Марата?

-- Так…

-- Хто молодий вчитель?

-- Надя Елізаровна.

Рюмін тихо присвиснув.

-- Ого, -- буркнув. -- Божественна Надя.

-- А як звати старого вчителя?

-- Не знаю, клянуся, не знаю, -- прохрипів розпачливо поранений.

Спалене кислотою обличчя застигло в гримасі жаху.

-- Не знаю, клянуся…

-- Полковнику Кутєпов, продовжуйте допит, -- наказав я. – Як закінчите, негайно розстріляти всіх членів секти! Вирок виконати в присутності групи солдатів і матросів. Потрібно