Читати книгу - "Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук"

13. Розмова з нареченою Христа

Аліпій перейшов через браму і сходами, які більше скидалися на порозбиване каміння, ніж на сходи, спустився вниз. Зайшов досередини й опинився у зовсім темній келії. Аліпій залишив двері прочиненими, щоб впустити трохи світла ззовні, а тоді пішов у куток зліва, намацав свічку й засвітив її.

Звикнувши до півтемряви, Аліпій почав розглядатися за монахинею. Нарешті помітив її: вона лежала в своїй ямці й усміхалася до нього. Аліпій сів на камені побіч неї й привітався:

— Славайсу!

— На віки вічні слава!

— Я проходив мимо вашої брами з процесією і вирішив відвідати вас.

— А я ж казала тобі, синочку, що будеш знати час і годину.

— Про що ви говорите?! — злякався Аліпій.

— Не тривожся, синочку, я згадую тільки нашу розмову.

— Я прийшов до вас розрадитися, бо мені болить душа.

— Що тобі притрапилось?

— Я йшов із процесією разом з Нареченою…

— То ти таки знайшов її, синочку?

— Ні, не знайшов. Я йшов поруч з її образом на корогві. І коли процесія дійшла на кладовище, мене почали роздирати сумніви. Бо вперше у мою свідомість зайшла думка, що моя Наречена могла померти. І що, в такому разі, я мав би робити до кінця життя?

— Далі шукати її.

— Як і де шукати, якщо вона справді померла?

— Смерть, синочку, це тільки перехід у вічність.

— Так, перехід у вічність померлих. А ми, живі, не знаємо, як переходити туди до їхньої вічности. Тож, якщо моя Наречена справді померла, — я ніколи не зможу зустріти її.

— Ні, усе, синочку, далеко простіше. У вічності нема переділу між живими й мертвими. Вічність охоплює всіх і все. Тебе й наречену.

— Але, знову ж, як перейти до тої вічности?

— Ти є у вічності.

— Добре, але вічність безмежна, і я не знаю, де Наречену шукати.

— Ти будеш знати, синочку.

В одній хвилині Аліпій усвідомив, що монахиня не рухала губами, коли розмовляла з ним. Він сполотнів. Тремтячою рукою торнув її чоло, і воно було холодне. Хотів піднести до губ її руку, щоб поцілувати, але рука, була закостеніла й не піддавалася рухові. Аліпій зрозумів усе й почав розглядатися навколо. Але ніде не було ніякого приладдя, щоб присипати стареньку. Він прикляк і руками почав загортати суху землю в яму. Щойно тоді запримітив, що побіч монахині лежала лопата.

Аліпій взяв у руки лопату й поспішно засипав яму. Землі ледве вистачило, щоб насипати ледь помітний гробик. Закінчивши роботу, він сів на могилку й замислився:

— Я починаю боятися зустрічі з Нареченою. Що я їй скажу?

— Ти будеш знати, синочку, що казати.

— Та чи простить вона мені?

— Якщо в неї велике серце, то простить.

— Найгірше те, що її образ затирається в моїй пам'яті. Я бачу ще ставок, бачу білі берези, бачу її плаття на траві, але її не бачу.

— Може, вона заглибоко занурилася в твою пам'ять.

— Може. Але я боюся, що пам'ять моя висихає, й образ Нареченої корчиться у ній і блякне.

— Не журися, синочку. Коли зустрінеш її, то знову наповнишся нею, і пам'ять твоя оживе.

— А чи зустріну її?

— Зустрінеш, напевно. Але чи впізнаєш?

— Як не впізнаю! Що ви говорите! Вона моя єдина, яку я завжди і всюди впізнаю.

— Дай тобі, Боже, просвітлення.

Сонце зсунулося за межу горизонту, темрява повільно проникала в кожну шпарину, об небо зачепився серп місяця, а Аліпій сидів на гробику й говорив із невидним собою. Щойно коли сонце виповзло з-за обрію у протилежному боці, Аліпій підвівся, вийшов з келії, і йому вдарила в очі світанкова ясність. Закриваючи очі, він подався стежечкою вгору.