Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук"

55
0
08.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Аліпій II і його наречена" автора Богдан Миколайович Бойчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19
Перейти на сторінку:
нахиляючи до Аліпія корогву з образом Христа.

Аліпій розгубився:

— Не знаю, чи це я… Не знаю справді, як я виглядаю…

До нього підійшла тоді старша жінка, дала йому кілька золотих, як сонце, яблук і вивела на доріжку, яка вела до «Дому Наречених»:

— Ідіть туди. Там усе дізнаєтеся.

Аліпій слухняно пішов стежечкою вниз, сів під кущем калини й з'їдав яблука. Навколо панувала доспіла тиша. Дерева, зодягнені в золотисті шати, хиталися з боку на бік, мов гожі молодиці. Та коли повіяв сильніший вітер, на землю падав жовтий дощ. А червоні кетяги калини світилися між жовтіючим листям, мов червоні ліхтарі. Закутавшися в теплу осінь, Аліпій заспокоївся і заснув.

Коли прокинувся, починало сутеніти. Аліпій встав і вирішив іти додому. Та, проходячи мимо розваленої брами, відчув потребу вступити до «Дому Наречених», щоб розрадити стареньку монахиню й поділитися з нею своїми сумнівами.

13. Розмова з нареченою Христа

Аліпій перейшов через браму і сходами, які більше скидалися на порозбиване каміння, ніж на сходи, спустився вниз. Зайшов досередини й опинився у зовсім темній келії. Аліпій залишив двері прочиненими, щоб впустити трохи світла ззовні, а тоді пішов у куток зліва, намацав свічку й засвітив її.

Звикнувши до півтемряви, Аліпій почав розглядатися за монахинею. Нарешті помітив її: вона лежала в своїй ямці й усміхалася до нього. Аліпій сів на камені побіч неї й привітався:

— Славайсу!

— На віки вічні слава!

— Я проходив мимо вашої брами з процесією і вирішив відвідати вас.

— А я ж казала тобі, синочку, що будеш знати час і годину.

— Про що ви говорите?! — злякався Аліпій.

— Не тривожся, синочку, я згадую тільки нашу розмову.

— Я прийшов до вас розрадитися, бо мені болить душа.

— Що тобі притрапилось?

— Я йшов із процесією разом з Нареченою…

— То ти таки знайшов її, синочку?

— Ні, не знайшов. Я йшов поруч з її образом на корогві. І коли процесія дійшла на кладовище, мене почали роздирати сумніви. Бо вперше у мою свідомість зайшла думка, що моя Наречена могла померти. І що, в такому разі, я мав би робити до кінця життя?

— Далі шукати її.

— Як і де шукати, якщо вона справді померла?

— Смерть, синочку, це тільки перехід у вічність.

— Так, перехід у вічність померлих. А ми, живі, не знаємо, як переходити туди до їхньої вічности. Тож, якщо моя Наречена справді померла, — я ніколи не зможу зустріти її.

— Ні, усе, синочку, далеко простіше. У вічності нема переділу між живими й мертвими. Вічність охоплює всіх і все. Тебе й наречену.

— Але, знову ж, як перейти до тої вічности?

— Ти є у вічності.

— Добре, але вічність безмежна, і я не знаю, де Наречену шукати.

— Ти будеш знати, синочку.

В одній хвилині Аліпій усвідомив, що монахиня не рухала губами, коли розмовляла з ним. Він сполотнів. Тремтячою рукою торнув її чоло, і воно було холодне. Хотів піднести до губ її руку, щоб поцілувати, але рука, була закостеніла й не піддавалася рухові. Аліпій зрозумів усе й почав розглядатися навколо. Але ніде не було ніякого приладдя, щоб присипати стареньку. Він прикляк і руками почав загортати суху землю в яму. Щойно тоді запримітив, що побіч монахині лежала лопата.

Аліпій взяв у руки лопату й поспішно засипав яму. Землі ледве вистачило, щоб насипати ледь помітний гробик. Закінчивши роботу, він сів на могилку й замислився:

— Я починаю боятися зустрічі з Нареченою. Що я їй скажу?

— Ти будеш знати, синочку, що казати.

— Та чи простить вона мені?

— Якщо в неї велике серце, то простить.

— Найгірше те, що її образ затирається в моїй пам'яті. Я бачу ще ставок, бачу білі берези, бачу її плаття на траві, але її не бачу.

— Може, вона заглибоко занурилася в твою пам'ять.

— Може. Але я боюся, що пам'ять моя висихає, й образ Нареченої корчиться у ній і блякне.

— Не журися, синочку. Коли зустрінеш її, то знову наповнишся нею, і пам'ять твоя оживе.

— А чи зустріну її?

— Зустрінеш, напевно. Але чи впізнаєш?

— Як не впізнаю! Що ви говорите! Вона моя єдина, яку я завжди і всюди впізнаю.

— Дай тобі, Боже, просвітлення.

Сонце зсунулося за межу горизонту, темрява повільно проникала в кожну шпарину, об небо зачепився серп місяця, а Аліпій сидів на гробику й говорив із невидним собою. Щойно коли сонце виповзло з-за обрію у протилежному боці, Аліпій підвівся, вийшов з келії, і йому вдарила в очі світанкова ясність. Закриваючи очі, він подався стежечкою вгору.

14. Аліпій в оборонній фортеці воєводи Степана

Вночі з п'ятниці на суботу Аліпію не спалося. Він кидався в ліжку, хвилювався і думав над тим, куди завтра податися і де шукати Наречену. Він був уже в усіх місцевинах та в усіх кутках містечка. Але, коли почало світати, він вистрибнув з ліжка, зодягнувся, а Роксана зварила йому на снідання гречаної каші, приправленої салом.

Коли, з'ївши з поспіхом снідання, Аліпій вийшов з хати, сонце несміло споглядало з-за горба й освітлювало низинну частину містечка. Не роздумуючи, Аліпій скрутив направо й подався вгору. Коли проходив мимо будинку регістрів, побачив перед входом регістратора, який стояв під стіною — сумний і зневірений. Такого ніколи досі не бувало. Регістратор завжди цілими днями сидів у домі регістрів і ніколи не виходив надвір. Занепокоєний, Аліпій побіг до нього:

— Що сталося, друже, чому ви такий сумний?

— Сталося те, пане-дію, що я закінчив упорядковувати картотеку.

— А що в тому сумного?

— Сумне в тому те, що я був щасливий, пане-дію. Робота над картотекою одуховлювала мене, будила в мені почуття життєвости. Я почувався тоді потрібним. Працював вдень і вночі, спав тільки дві-три годинки на добу. А в особливому піднесенні й зовсім не спав. Я ніколи в житті не переживав такого екстазу. А тепер все скінчилося. Прийшов, мабуть, час вмирати.

— Та як ви можете вмирати? Цієї ночі напевно народилося кілька дітей, померло кільканадцять старих, а завтра, в неділю, будуть вінчатися. Хто їх зареєструє?

— Ваша правда, пане-дію! Ви дали мені нову мету! До кінця життя буду вам вдячний. А як ваші справи?

— Мої справи невеселі.

— Значить, ви не знайшли своєї нареченої.

— Не знайшов.

— Не сумуйте, пане-дію! Ви скоро зустрінете її. Я це відчуваю.

— Спасибі за підтримку.

— Я багато думав над вашою проблемою, пане-дію. І одного дня пригадав собі, що недалеко звідси є фортеця воєводи Степана. Він часто приїздив туди з родиною на літо. Бо між грубими мурами було прохолодніше

1 ... 18 19
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук"