Читати книгу - "Звичайна прогулянка, Корепанов Олексій"

А може, те нявчання містить у собі значущу для нас інформацію. А ми лише зрідка, коли наринуть ніжні почуття, погладимо носія цієї значущої інформації, а то й каменюкою в нього пожбуримо. А можливо, що вуса – то аж ніяк не вуса, а антени, з допомогою яких кіт спілкується з іншими котами й інформує свою далеку планету про спостереження за нами, аборигенами. Тисячі розвідників кошачої планети шастають по землі, запобігають ласки й довір'я в людей і збирають інформацію про нас-таки, про людей.

А далі? Що далі?

За невідомим для нас сигналом вони в масштабі планети заграбастають у свої лапи владу, поневолять нас і кидатимуть нам шматки риби (до того ж не найсмачніші і не найсвіжіші), інколи напуватимуть молоком, поблажливо почісуватимуть своїми лапами нас за вухами і...

Битимуть каменюками.

Ось так.

Сірий кіт провів Едгара поглядом, і вуса в нього поворухнулися. Едгар вийшов з арки і мало не зіткнувся з Юдіф. Вуличка була досить вузенька й безлюдна, і легенький вітерець маяв репродукцією з картини "Джоконда", пришпиленою до дверей тютюнової крамнички.

Юдіф з'явилась у сірому пальті і плетеній шапочці. Вона, не пізнаючи Едгара, глянула на нього й збиралась іти далі у своїх справах.

– Юдіф! – зніяковіло мовив Едгар. – Куди ви?

Юдіф здивовано звела брови і гостро запитала:

– Що вам потрібно?

– Куди ви, Юдіф? – знову спитав Едгар.

Юдіф глянула круг себе, та поблизу не було ні душі, а за шибкою тютюнової крамнички висіла записка: "Буду через годину". Юдіф відступила на крок і насупилася.

– По-перше, я не Юдіф. – Вона явно мала намір пожбурити чимось у Едгара. – А, по-друге, яке вам діло до того, куди я йду?

– Пробачте, – приязно мовив Едгар. – Просто ви дуже схожі на одну мою знайому, і ми з нею саме збиралися зайти до "Сніжинки".

Зморщечка між бровами в Юдіф поволі розгладжувалась. Дівчина з цікавістю глянула на Едгара і завагалась.

– Там дуже смачне морозиво, – наступав Едгар. – Недалеко звідси, одразу ж за рогом.

– Гаразд, – погодилась Юдіф, і очі її засяяли усмішкою. – Але ненадовго.

– Ну, звичайно! – весело вигукнув Едгар.

І вони пішли до "Сніжинки".

В кафе він допоміг Юдіф зняти пальто, і виявилося, що вона в тій самісінькій сукні, в якій назавжди вгамувала Олоферна і прийшла на роботу до "Комбінату побутових послуг". Вони проминули сонного вахтера, зійшли на другий поверх, перетнули зал і сіли за столик біля скляної стіни кафе. Відвідувачів було не дуже багато, тихо лунала музика, офіціанти в білих фартушках безгучно розносили блискучі вазочки з морозивом – загалом, кафе всіляко сприяло неквапливій, розважливій розмові.

Юдіф нарешті дозволила Едгарові називати себе Юдіф, і вони сиділи, їли морозиво й розмовляли, дивлячись одне одному в очі.

Про що вони розмовляли? Про що розмовляли...

Та чи так уже це важливо?

За скляною стіною в синяві височини сяяло сонце, і вони побачили, як дванадцять лебедів знялися над кінотеатром і розтанули в небі. І ще вони побачили те, що рідко кому щастить побачити: навпроти, в тісному подвір'ячку раптом; розквітнув трояндовий кущ. Подвір'ячко було порожнє, а люди, що йшли вулицею, не могли побачити розквітлих за огорожею троянд, і тільки вони удвох могли згори спостерігати це маленьке чудо.

Мінячись відблисками, біжать від зірки до зірки веселкові дороги. Ми простуємо ними удвох. І якщо нам скажуть, що богів ніде не існує, – ми висміємо невіруючих, бо це наші шляхи і зірки для нас. Нам простувати ними багато років.

Шкода, їм перешкодили. Чого все гарне таке крихке, таке недовговічне? Чого так легко розбиваються кришталеві вежі, чого залишають береги кораблі з червоними вітрилами?..

Перешкодив їм, певна річ, Блакитний Лицар. Він не чекаючи на запрошення, сів до їхнього столика, вмить спорожнив свою вазочку з морозивом і безапеляційно ознаймував, що має намір провадити далі розповідь про шлях через Броселіандський ліс.

Едгар засмутився. Юдіф також.

Вона зітхнула, підвелася й пішла. Едгар поквапився за нею, та встиг лише побачити, як промайнуло внизу сіре пальто. Він вибіг на вулицю в ту мить, коли салатового кольору таксі, набираючи швидкості, рушило до зеленої плями світлофора.

Він повернувся до кафе й сів проти Блакитного Лицаря. На вигляд той не був ані збентежений, ані стурбований, Він спритно поглинав чергову порцію морозива.

– Все, що йде від нас, – повернеться, – філософськи проказав він. – І все, що повертається, раніше чи пізніше – піде. Не варто засмучуватися.

Едгар не мав бажання розмовляти з ним. Блакитний Лицар з'явився дуже не до речі. Стояв би собі за старовинним годинником і розмірковував би собі про свій Броселіанд. Про те, як нехристів-сатаноїдів клав трупами праворуч і ліворуч, та як красунь золотокосих визволяв із зачарованих замків, та як із велетнями бився.

І що характерно: жоден, ну буквально жоден факт не підтверджено історично, а вони вештаються з розмаяними пір'їнами на шоломах, і в кожній пивниці, цмулячи з кухля, вихваляються своїми подвигами. А де, де ж вони, оті побиті нехристі? Де красуні, визволені з чаклунських чарів? Хто всі ті подвиги бачив, хто протокола складав, хто дописував для нащадків?

Толочили, звісне діло, кіньми флору й фауну, з мечами й списами вправлялися, ніхто не заперечує, цокали підковами під вікнами, безперечно. Роками шукали за лісами й долами Святого Грааля, билися за гріб Господа Бога, й пили неабияк, і поїсти годні були ще й як, але подвиги – до чого вони тут?

Блакитний Лицар поглинав морозиво, а Едгар дививсь у. вікно. Не літали вже лебеді, і троянди зів'яли, обернулись у жалюгідні грудочки, і кущ пожухнув, схилившись аж до самісінької землі.

Коли симпатична офіціантка поставила перед Блакитним Лицарем іще три вазочки, обличчя месіра вкривала вже легка паморозь. Блакитний Лицар давився морозивом і, між іншим, щось говорив, дихаючи парою, та Едгар не слухав його. Він думав про те, як відшукати Юдіф.

Блакитний Лицар, певна річ, бачив, що Едгар його не слухає, тому дуже пожвавішав і навіть розстебнув "блискавку" на комірі голубої спортивної сорочки, коли до столика підійшов іще один любитель морозива. Виявилося, що цей любитель – Едгарів двійник. Він сів і зацікавлено втупився поглядом в офіціантку, що підійшла до їхнього столика.

– Одну порцію, голубонько, – протуркотів Двійник і скоса глянув спершу на Едгара, а тоді на Блакитного Лицаря, огорнутого клубами пари. – В нього, певне, пташка спурхнула? – спитав він у Лицаря, маючи на увазі Едгара.

Блакитний Лицар повагом кивнув, закашлявся й мовив застудженим голосом:

– Авжеж, нашого друга покинула дама. Красуні ой як часто бувають лихі.

– Всі однакові, – озвався двійник. – Я вчора проводжав одну, анекдотами її розважав, на таксі покатав, а вона біля дверей каже: "До побачення, дуже приємно було познайомитися". Приємно їй, бачте.

– Списом під ребра, – відреагував Блакитний Лицар і додав без жодного видимого зв'язку з попереднім: – А в Генки чорна дірка в квартирі з'явилася. Спершу краватку, тоді рукавиці для боксу, а тоді й до електрики дійшло, й до магнітофона. Пхнувся він сам до тієї дірки, то лишень учора викараскавсь у дачному селищі й однаково без магнітофона,

– Все життя наше – суцільна чорна дірка. Вабить усі наші прагнення й бажання, а навзамін – хоч би тобі що! – пробурчав двійник. – Учора я з тридцяткою до пивниці пішов – і куди та тридцятка поділася... А теж до чогось замолоду поривався. Горів, переживав, міркував про сенс життя, сперечався до хрипоти, до бійок пхався, справедливості вимагав. Паскудства не терпів. Співчуття, бачте, розуміння прагнув знайти. Де там! Потрібен ти комусь зі своїми переживаннями. Кожен про себе дбає і за себе журиться. Тільки за себе. Тільки себе й бачить, тільки себе й чує. Де вони, друзі оті? Таж прикидалися, що розуміють тебе, підтакували. А кралі? Ех, гірш од них нічого не буває! Душу поколупає, наче віником, все вимете – і бувай здоровий! Дякувати, коли кивне потім при зустрічі. Кожен лише в себе дивиться, кожен сам собі чорна дірка або навіть не чорна, а біла – все відтручує...

– Та ви, голубе, так само в себе дивитесь, – зауважив Блакитний Лицар.

– Авжеж, що в себе. Хіба я кращий од інших? І заради чого я вдивлятимусь чогось в інших? Годі, ми вже це куштували. Тепер скуштуємо холодненького. З сиропом. Душа саме лишень холодненьке сприймає, бо рідне воно їй.

Двійник замовк і взявся до морозива. Хоч він і Двійник, та на вигляд був усе ж старший від Едгара: зморшки під очима густіше помережили, між брів пролягла глибока зморшка, і на щоках, де змалку були ямки, так само пролягли зморшки.

– Даремно ви так, голубчику, – заморожено сказав Блакитний Лицар. – Даремно відмежовуєтесь. І, зрештою, за все слід платити. За розуміння – подвійно. І не скупитися на ціні – вона ніколи не буде зависока.

– А-а! – відмахнувся Двійник.

– Даремно, даремно, – казав Блакитний Лицар що далі, то тихіше й тихіше. – Квапливі висновки, голубе, не завжди бувають правильні... – Він замовк і застиг як статуя. Виявилася звичка до нерухомого способу життя в кутку кімнати, та й заледенів він увесь від поглинутого морозива.

Едгар поглядом шукав офіціантку, щоб розплатитися, а Двійник, суплячи брови, знехотя копирсався ложечкою в морозиві.

– Інша річ, чи цікавий ти комусь з усіма своїми переживаннями й роздумами, – пробурчав він. – Чорта лисого ти цікавий. Це я вам напевне кажу. Ділюся, так би мовити, здобутками тривалих роздумів. – Тепер Двійник звертався безпосередньо до Едгара, не помічаючи, до речі, своєї майже абсолютної з ним схожості. Нікому ти не цікавий, і собі не цікавий, а все це длубання в собі від надмірної зарозумілості. Завжди вважав себе розумнішим від інших, значнішим від інших, таким собі центром Всесвіту, а насправді виявився найпересічніший з усіх пересічних, тільки боїшся зізнатися в цьому собі самому. Бо коли признаєшся, то й у зашморг можна одразу ж. Отож і займаєшся самозаспокоєнням і самовиправданням і намарно силкуєшся довести щось комусь, а головне – собі довести, хоча в глибині душі чудово розумієш, що нікому та нічого не доведеш... Бо неможливо довести того, чого не існує. І злість через це...

– Пробачте, – сказав Едгар, розрахувався з офіціанткою і підвівся.

– Пробачаю, – понуро озвався Двійник.