Читати книгу - "Піти від невірного, Адалін Черно"

— Тобі б поспати, — нарікає медсестра, що прийшла мене провідати.

— Виглядаю жахливо, так?

— Виглядаєш так, як і всі жінки після пологів. Після такого стресу будь-хто буде тією ще красунею. Знаєш, навіть ті, хто йдуть народжувати з гарним макіяжем та професійною командою фотографів, в кінці виглядають так, ніби по них проїхалась вантажівка.

— Хтось фарбується, щоб народити? — ошелешено питаю.

— А то як же! У нас тут лікарня недешева, і послуги надаються різного роду. Стиліст, візажист — будь-яка примха.

Цікаво, чи допомагає це жінкам бути коханими їхніми чоловіками? Невже, нафарбувавшись на пологи, щоб бути насамперед вродливою в такий складний період, можна бути впевненою, що від тебе не підуть до іншої? До секретарки, як у моєму випадку.

— Ви пробачили б зраду? — питаю тихо.

Здається, що й зовсім не чути, але жінка чує, сідає на край ліжка й накриває мою руку своєю, наче заспокоюючи.

— Скажімо так, я заплющила очі, але вибачити так і не змогла.

— Чоловікові?

— А кому ж іще? — хмикає. — Він гульнув, я дізналася. Зібрала йому валізу, виставила, а коли він повернувся, виявила легкодухість і пустила назад.

— І що ж? Ви все ще разом?

— А куди нам подітися? Мені вже не тридцять, у п’ятдесят три життя попереду не чекає, а він яка-не-яка рідна людина, та й кохання давно пішло. Тепер у нас так… зустріти б разом старість. А що питаєш? Невже й тебе…

Вона прикушує язик, а я губу, щоб не заплакати, але сльози все одно стікають. Я гордо задирала голову вгору, намагаючись триматися, а тепер розкисаю перед незнайомою людиною, як ганчірка.

— Ну годі, годі… Бракувало ще, щоб молоко пропало. Це тому він учора не приїхав, га? З нею був?

Стираю сльози, задираю голову, щоб не розплакатися знову, хоча дуже хочеться. Просто обійняти себе руками й плакати, жаліти, але лікарка має рацію — молоко може пропасти, а мені годувати Надійку.

— Не знаю, де був. Не приїхав.

Ця брехня на благо. Не хочу бачити на собі співчутливі погляди, а вони обов’язково будуть. Шкодую, що відкрилася незнайомій людині, а перед подругою скорчила залізну леді, яка через усе пройде з високо піднятою головою.

— Та із шалавою своєю напевно. Усі вони там, коли нам потрібні.

Вона каже щось ще. Щось, що вже не має стосунку до моєї ситуації. Здається, нарікає на життя і на чоловіків, яких тепер ненавидить. Мені здається, якщо я заплющу очі, то перетворюся на цю жінку. На таку ж розчаровану життям, шлюбом та чоловіками. Можливо, подекуди мудру, але нещасну. Я не готова миритися зі зрадами чоловіка. Заплющувати очі на те, що він хоче іншу жінку. І змінювати себе я теж не готова. Не заради нього й не для нього. Не заслужив.

Підвівшись із лікарняного ліжка, підходжу до вікна й чую, як тихо зачиняються двері. Медсестра йде, залишаючи мене віч-на-віч із пошуками рішення. Я знаю, що Динар не дасть мені розлучення. Принаймні не так просто. Він тепер не той хлопець, з яким я познайомилася і в якого закохалася, не той студент, який мало що мав за душею. Він — успішний бізнесмен, акула бізнесу. Такому, як він, не відмовляють і не кажуть «ні». І вже тим паче від нього не йдуть, вильнувши хвостом. Якщо ми розлучимося, то біля розбитого корита залишусь я. Така собі принцеса, яка разом стала нікому не потрібною.

Динар пішов із палати, голосно грюкнувши дверима. Його останні слова боляче ріжуть по свідомості досі:

— Ти з багатої родини, Ясміно. Ти втекла зі мною, незважаючи на заборону батька, пожертвувала всім, щоб бути зі мною, і я тобі вдячний. Без тебе я не досяг би всього, що маю. Без тебе я не прагнув би вище. Але поки я ріс, щоб дати тобі те життя, до якого ти звикла, ти немов деградувала. Діти, пелюшки, приготування, відпочинок не за кордоном, а на орендованій дачі за містом. Ми давно можемо дозволити собі інший відпочинок, і ти про це знала, але ми щоразу їздили на дачу, як, їй-богу, пенсіонери. Невже тобі не хочеться повернутися до того, що в тебе було? До дорогого одягу, прикрас та автомобілів? Куди поділася принцеса, заради якої я рушив гори?

Мабуть, перетворилася на гарбуз, щойно їй стукнуло тридцять і вона народила трьох дітей.

Я розумію, про що говорить Динар. Коли ми познайомилися, я була багатою мажоркою. Єдиною дочкою батька, найулюбленішою принцесою, якій тато дозволяв усе. І гуляти, і тусити, і вчитися погано, якщо хотілося. Єдиним, із чим батько не зміг змиритися, став Динар. Він заборонив мені виходити заміж, замкнув у домі, але я все-таки втекла й отримала печатку в паспорті.

Ми довго ховалися, жили по дешевих хостелах, поки не з’ясувалося, що мене ніхто не шукає. Ба більше, багата спадкоємиця подружжя Багрянцевих виявилася нікому з рідні не потрібна. Батько відвернувся. Уже потім, коли я була вагітна близнюками, батько знайшов мене й попросив сісти в машину.

— Ти зробила вибір, Ясмін. Але якщо одного разу ти зрозумієш, що помилилась — подзвони. Динару немає місця в нашій родині, але ти завжди можеш повернутися.

Я ніколи не думала, що дана одного разу візитка може стати в пригоді, а тепер беру телефон у руки й набираю номер батька, навіть не припускаючи, що почую у відповідь зовсім не те, що очікувала.