Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь"

Хлестаков. Добре, добре. Ну, а ти? (Виряджає бабусю.)

Слюсарша (виходячи). Не забудь, батеньку наш! будь милостивий!

Унтер-офіцерша. На городничого, батеньку, прийшла…

Хлестаков. А в чому річ? говори коротенько.

Унтер-офіцерша. Відшмагав, батеньку.

Унтер-офіцерша. На городничого, батеньку, прийшла…

Хлестаков. А в чому річ? говори коротенько.

Хлестаков. Як?

Унтер-офіцерша. Помилково, батьку мій. Баби ото наші побилися на базарі, а поліція не встигла, та й схопила мене. Та так одрапортували: два дні сидіти не могла.

Хлестаков. Так що ж тепер робити?

Унтер-офіцерша. Та робити, звісно, нема чого. А за помилку звели йому заплатити штрафт. Мені від свого щастя нема чого відмовлятися, а гроші б мені тепер дуже знадобились.

Хлестаков. Добре, добре. Ідіть, ідіть! Я звелю.

У вікно просовуються руки з просьбами.

Та хто там іще? (Підходить до вікна.) Не хочу, не хочу! не треба, не треба! (Відходячи.) Набридли, до біса! не пускай, Йосипе!

Йосип (кричить у вікно). Ідіть собі! не час, завтра приходьте!

Двері відчиняються і показується якась постать у фризовій шинелі з неголеною бородою, опухлою губою і перев’язаною щокою; за нею видно ще кілька інших.

Йосип. Геть, геть! чого лізеш? (Упирається першому руками в живіт і виштовхується разом із ним у прихожу, причинивши за собою двері.)

Ява XII

Хлестаков і Марія Антонівна.

Марія Антонівна. Ах!

Хлестаков. Чого ви так перелякалися, пані?

Марія Антонівна. Ні, я не перелякалась.

Хлестаков (кокетує). Даруйте, пані, мені дуже приємно, що ви мене маєте за таку людину, яка… Насмілююсь запитати вас: куди ви мали намір іти?

Марія Антонівна. Справді, я нікуди не йшла. Хлестаков. А чому, приміром, ви нікуди не йшли?

Марія Антонівна. Я гадала, чи не тут мамочка…

Хлестаков. Ні, мені хотілося б знати, чому ви нікуди не йшли?

Марія Антонівна. Я вам перешкодила. Ви працювали над важливими справами.

Хлестаков (кокетує). А ваші очі кращі, ніж усякі важливі справи… Ви ніяк не можете мені перешкодити; ніяким чином не можете; і, навпаки, ви можете ощасливити.

Марія Антонівна. Ви говорите по-столичному.

Хлестаков. Для такої прекрасної особи, як ви. Чи дозволите мати щастя запропонувати вам стільця? Але ні, вам треба не стілець, а трон.

Марія Антонівна. Справді, я не знаю… мені так треба було йти. (Сіла.)

Хлестаков. Яка у вас прекрасна хусточка!

Марія Антонівна. Ви насмішники, аби тільки поглузувати з провінціалів.

Хлестаков. Як би я бажав, пані, бути вашою хусточкою, щоб обнімати вашу лілейну шийку.

Марія Антонівна. Я зовсім не розумію, про що ви говорите: якась хусточка… Сьогодні предивна погода.

Хлестаков. А ваші устоньки, пані, кращі за всяку погоду.

Марія Антонівна. Ви все таке якесь говорите… Я б вас попрохала, щоб ви мені написали краще на пам’ять якісь віршики до альбома. Ви, мабуть, їх багато знаєте.

Хлестаков. Для вас, пані, все, що бажаєте. Вимагайте: які вам вірші?

Марія Антонівна. Якісь такі — хороші, нові.

Хлестаков. Та що там вірші! я їх знаю силу.

Марія Антонівна. Ну, а скажіть, які ж ви мені напишете?

Хлестаков. А навіщо говорити? я й без того їх знаю.

Марія Антонівна. Я дуже люблю їх…

Хлестаков. Та в мене їх багато всяких. Ну, хай так, я вам оці: «О, ти, що в горі надаремне на Бога нарікаєш так!..»[48] Ну та й інші… не можу якраз пригадати; але все це нічого. Я вам краще замість цього виявлю моє кохання, яке від вашого погляду… (Присуває стільця.)

Марія Антонівна. Кохання! Я не розумію кохання… я ніколи й не знала, що за кохання… (Одсовує стільця.)

Хлестаков. Чого ж ви одсовуєте свій стілець? Нам краще буде сидіти близенько одне до одного.

Марія Антонівна (одсовуючись). А для чого близько? однаково й далеко.

Хлестаков (присовуючись). А для чого далеко? однаково й близько.

Марія Антонівна (одсовуючись). А навіщо ж це?

Хлестаков (присовуючись). Та це ж вам тільки так здається, що близько, а ви уявіть собі, що далеко. Як би я був щасливий, пані, коли б міг стиснути вас у своїх обіймах.

Марія Антонівна (дивиться у вікно). Що це там, ніби полетіло? Сорока чи якась інша птиця?

Хлестаков (цілує її в плече і дивиться у вікно). То сорока.

Марія Антонівна (встає розгнівана). Ні, це вже занадто… Яке нахабство!..

Хлестаков (затримує її). Пробачте, пані: я це зробив од кохання, тільки од кохання.

Марія Антонівна. Ви вважаєте мене за таку провінціалку… (Силкується піти.)

Хлестаков (усе затримуючи її). Од кохання, тільки од кохання. Я так тільки, пожартував. Маріє Антонівно, не гнівайтеся! я ладен навколішках прохати у вас пробачення. (Падає навколішки.) Простіть же, простіть. Ви бачите, я навколішках.

Ява XIII

Ті ж і Ганна Андріївна.

Ганна Андріївна (побачивши Хлестакова навколішках). Ах, який пасаж!

Хлестаков (підводячись). А, чорт забери!

Ганна Андріївна (до доньки). Що це значить, люба моя? що це за витівки такі!

Марія Антонівна. Я, мамочко…

Ганна Андріївна. Іди геть звідси! чуєш, геть, геть! і не смій показуватися на очі.

Марія Антонівна виходить, плачучи.

Пробачте, я, признаюсь, так вражена…

Хлестаков (набік). А вона теж дуже апетитна, дуже непогана. (Падає навколішки.) Пані, ви бачите, я палаю з кохання.

Ганна Андріївна. Як, ви навколішках! Ах, устаньте, встаньте! тут підлога така брудна.

Хлестаков. Ні, навколішках, і тільки навколішках! Я хочу знати, що мене чекає, життя чи смерть.

Ганна Андріївна. Але дозвольте, я ще не розумію цілком значення слів. Коли не помиляюся, ви робите декларацію щодо моєї дочки.

Хлестаков. Ні, я закоханий у вас. Життя моє на волосинці. Якщо ви не признаєте палкого кохання мого, то я недостойний земного існування. З полум’ям у грудях прошу руки вашої.

Ганна Андріївна. Але дозвольте сказати: я до деякої міри… я заміжня.

Хлестаков. Це нічого! Для кохання нема різниці, і Карамзін сказав: «Закони засуджують»[49]. Ми підем в холодок струмків. Руку вашу, руку прошу.

Ганна Андріївна (побачивши Хлестакова