Читати книгу - "Веле Штилвелд: Сни далеких світів, Веле Штылвелд"

Це було колись… Ще до далеких космічних перегонів. Коли серед розбитих плацкарті на старих перонах ще вешталися шукачі щастя. Але все відчувалися переміни, бо учорашні совєтські поїзди вщент утомилися у дорозі, геть до останнього вагону. У ньому ми остаточно втратили оту примарно тепер Батьківщину, перш ніш дійшли до споконвічної ріднохї дідівщини, а поїзд останній пішов. Крізь час, крізь бурі й мрії, крізь відмелі минулих снів, з усіма минулими жахами і сподіваннями, залишивши на серці скалки минулої доби і промайнулої долі…

Забутий вагон на світанку 
не рушився геть ані руш. 
Бо він був у світі  останній, 
його не беруть й в Мулен Руж…

– Станція відправлення СРСР, усі, кому видали квитки в останній вагон, будь ласка, пройдіть на посадку! Чи можна обманути час, долю, себе… Вагон ніби гумовий… Це тільки в СРСР вигадали жарт про гумовий вагон… Спочатку для тих, хто їде в Ізраїль. Але виявилося, що цей вагон рівномірно мігрував по всій території земної кулі, і багато хто виходив з нього то в штаті Коннектикут, то в італійському приморському Остії ді Лідо, то в Сіднеї, а то й у Новій Зеландії… Багато хто спокушався зупинитися в Берліні й Відні, Ганновері та навіть у Парижі… Але в Париж і Женеву з гумового вагона не випускали. На всяк випадок… 
Так то був гумовий вагон… Багато хто казав, що саме до нього приєднали останній вагон із СРСР. Особливо для тих, хто ще намагався співати: 
«адреса – не дім і не вулиця, 
адреса – Радянський Союз…».
Але вже всюди зводили шлагбауми і щось ще майже опереткове, надзвичайно недбале й поспішне… Зі шлагбаумами за стільки років так і не розібралися, а з недбало-поспішного з оперетковими лібрето дихнуло всілякими незалежностями… Зазвичай визначеними незалежністю кожного від власної совісті… Я провожатий… Мені самому ніби так і не дано виїхати. Впускаю на перон власної пам’яті по одному, по двоє, в крайньому разі по кілька людей… Колекційні екземпляри. Нині таких не знайдеш… Від’їхали назавжди.
Ось пропустив двох п’яних полковників. Скоріш, вони не просто, а бридко п’яні і з тим – самодостатні. Один величає іншого за статутною формою: 
– Дернемо по-мамусі, товаришу полковнику! 
Другий у тон першому відповідає з якоюсь внутрішньою інтелігентністю: 
– А чому б і не дерябнути, Кирило Валентинович! 
Руки тягнуться в кишені добряче м’яких світло-сірих шинелей. У одного в кишені –  «Московська», у другого –  «Пшенична». Маєте екстрасенсорні якості? Тоді спробуйте вгадати, у кого яка горілка в кишені? Правильно, у більш інтелігентного Кирила Валентиновича – дешева «Московська» з зеленою етикеткою… Він штабний і живе на державні. У другого полковника посада більш значуща. Він зампотилу дивізії, яку женуть в Союз…  Чи то з Угорщини, чи то з Чехословаччини, чи то  з Німеччини… 
П'ють з горла і після випитого міцно обіймають холодні бетонні стовпи напередодні сімдесят третьої річниці Великого жовтня… Картонний мудила пітерський на «Павловських» п’ятдесятирубльовках задоволений. Хоч цих ублажив.
Біля рундука з синього пластику плаче дрібнокістковий єврей. Єврея звуть Яша. Яші тридцять сім. Все життя прокрутився простим робітягою на «воєнці». Втім, і тут не бідував. Перевіряв міцність підводних електрошнурів на номерних виробах. – Розумієш, провожатий, після Чорнобиля у мене знайшли рак. Спочатку невеликий рак… Думав витримаю… До того ж у душі була мета. Дуже хотів автомобіль… До того часу у мене було одинадцять тисяч рублів. Давно міг купити вживану машину у своїх, з репатрійованих в Ерец. Але хотів, дурна голова, «дев’ятку»…. Тепер на книжці сімнадцять штук, а Павлов кисень перекрив. Грошей не зняти, а класти на дядька можна і без грошей. Рак мене скоро з’їсть, а гроші тю-тю… Їх просто немає! Мене просто немає… Часу жити у мене вже немає!
 Кажуть, заповідай… А кому… Ціля навіть аліменти не взяла… Вона сказала, що над моїми аліментами доньці буде сміятися весь Ізраїль… Я ж сам не доїдав, сім’ї не доносив, мріяв про машину, а тепер помру… 
– А давай, Яша, по парі крапельок коньячку… Навіть смертникам коньячок дуже корисний… 
– Давай, у мене якраз аратський п’ятизірковий у дипломате є… 
– А у мене тільки сніданок від мами. Котлети з часником… 
– Ціля робила з цибулею, казала, що пом’якшують мій тухлий шлунок… Але скоро й мене, й мого шлунка вже не залишиться… Давай за астрал, там теж начебто живуть… Правда, вже без цих чортових грошей з дурилкою картонним… 
– А на перрон з тобою я, Яшо, не пройду, це не мій вагон… Постою, проведу вас і прости-прощавай… 
– Прости і ти нас, Яша…
На перон ввалюється рудий Митяй:
 – Привіт, окулярику! Привіт усім і кожному в загальній зоні від тих, хто на Зоні! Ми там, на сходняках, давно перемивали «справу-тютюн». Вимагали у «сучарів» допустити на нари анархію… Так вони від цієї пропозиції ще більше засучилися і стали стравлювати нас сторожовими вівчарками… Кондрата Хилого розірвали на шматки… Від п’ят до горла… Так вони не відкликали собак, поки ті того не  розірвали того Хилого на ремені. Коли ж справа дійшла до горла, тут вони – стоп і у відмову! Щоб продовжити агонію Хилому… Правда вже в санбараку… Ну ми ж не звірі… Передали йому «золотий» кубик… Помер Хилий тихо від «передозу», словом, щасливо, як у казці… А все тому, що фільмів радянських переглянув і оголосив себе депутатом Зони… То ж мені депутат Балтики… 
– Так ти теж в останній вагон? 
– А як не поїхати, коли матраци у вагоні, кажуть, суцільно з макової соломки, та й ринкових організмів країни треба декретити… Щоб усе було по поняттях… От і ти тут без стьобу, мужик, значить трудівник, а трудівники чесні повинні працювати, а ми стерегти їх, леліяти і відповідати по базару… 
Малолітки пішли… 
Пропускай, Орнісе, нас усім гуртом – без стрьому і кіптяви… Ми ж дітки-німфеточки... Цукерочки ваші… 
– А мені хоч маршовим строєм… Я ж тут так, для статистики… 
– Зате ми за персональними пропусками, як знатні сміттярки своєї Вітчизни… 
– Тобто зі смітника ви, чи що… 
– Чуєш, дядьку, кинь слова перекручувати… Ми банно-саунні сміттярки… Кого помиємо, кого підмиємо, кого задовольнимо… Знаєш, у останньому вагоні, воно, як у космосі: пачка шльонд для обслуговування інших людей… Бо вони ж, бляха,  – бомонд…
– Яких таких людей? 
– Та райкомівських! Один якось обіцяв нас усім гуртом у комсомол прийняти, щоб легше було зробити з нас офіс-леді… 
– І ви будете працювати по вісім годин на день? 
– Та ти офігів? Обідні ми мочалки… Коньячок вквасив, баличком заквасив, ну і зачудити захотілося… А ми – тут як тут: плясуні, співачки і таке інше… 
Останніми пройшли пломбувальники. Вони почали закривати вагон на литі чавунні засуви і пломбувати… Добротні і ретельно… 
– А пломбувати-то навіщо? – вигукнув у здивуванні. Але тут підійшов погано розмовляючий російською бригадир пломбувальників біляво-висловухий німець Курт фон Штрудер… 
– Розумієш, Орнісе, колись у сімнадцятому мій дід погано пломбував вагон, у якому везли з Німеччини большевиків… І ви мали Радянську владу… А ми мали Гітлера… Тепер треба вирішувати… Усе, що витворив у вас комунізм може у цьому вагоні знову може приїхати до нас… А нам це навіщо? Ми і Гітлера пережили з трудом… Досі пломбуємо минуле. 
От ви, наприклад, висилали євреїв, а треба було висилати тих, хто побудував ваше життя під себе: з їх бандитами і райкомами, адміністративним і військовим партапаратом, борделями і телефонами… У них же телефонне право! От і зараз вони навіть увесь останній вагон різними кабелями оплутали… Так що не тільки пломбуємо, але й обрізаємо їм усі можливі телефонні пари. У ідеалі потрібно замкнути їх світ на себе, щоб він просто анулювався… 
– З полковниками, Митюхою і малолітками? 
– Це їх герр полковники, це їх Митюха, це їх малолітки… 
– І все-таки приспівочок шкода… Відпустив би ти їх, фон Штрудер… А то все якось по-фашистськи… 
– Ви, Орнісе, завжди ярлики клеїте, чи тільки тоді, коли вам зручно… Вони самі прибули на станцію відправлення… І вони ще поп'ють вам крові у майбутньому: СНІДом, олігархами, бідністю, загальним безладом… Нехай хоч ці поїдуть до чортової бабусі… 
– А що буде з Яшею? Він-то хоч з’єднається з сім'єю і зі своїм древнім народом? 
Послухайте, Орнісе, навіть якщо всі німці приймуть юдаїзм, особисто мені не стане відомо провидіння самого Адоная… Кого всевишній запише в Книгу Живих, а кого і пропустить. До речі, як провожатий, ви виконали першу частину інструкції… Провели. У другій частині інструкції вам приписано супроводжувати останній вагон із СРСР у вічність… 
– А що буде далі? 
– Як прийнято у вас говорити: «єйн Гот вейс», ми ж німці говоримо інакше: «айн Гот вус»!.. 
– Знаєте, це точно так само, як росіяни на українське пиво говорять не по-українськи ж: «піво»… 
– Та перестаньте ви прискіпуватися до слів! Слідуйте у вагон… Нам належить опломбувати його разом із вами, як із супровідною квитанцією… От і опломбували… 
Минуло стільки років. Бригада Курта фон Штрудера цього разу постаралася – пломби досі цілі. Правда, полковники постаріли, а вже онуки з їх добротних шинелей давно зробили у передпокоях килимки… 
Яша все ще живий в Ізраїлі і працює там засобом для переривання розвитку ракових клітин у шлунку на здоровій кошерній їжі. Правда, за кермо так і не сів.
 А ось Митюха сів уже в Донецьку зону для особливо небезпечних і під час Помаранчевої революції прибув у Київ координувати дії донецької «ревбратви». Але, як видно, перестарався, оскільки строк йому додали і перевели авторитетом вже у Львівську буцегарню. 
Малолітки народили малоліток, правда трохи більш СНІДоносистих, ніж були самі, і ті встигли вирости і собі завагітніти, оскільки підвалив фарт у вісім тисяч гривень за народження малюків із третього покоління – таких же, як раніше мочалок… 
А ось райкомівці позакривали райкоми і заблокували банківські рахунки майже табірних мужиків, у ранг яких звели майже все доросле населення країни і плюс до нього підростаюче вже без комсомолу крихко безпартійне покоління, якому надали право вибрати між помаранчевим і синьо-білим общаками… 
Молодняк підтримали і новоявлені духовні пресвітери общаків, а для продовження вже чистокровних шлюбів кожному хлопцю з «мужиків» підгнали по малолітці, правда, інколи вже і з готовим наслідком – у вигляді СНІДу або округленого животика, здобутого у шашнях в мисливських будиночках від округлених такими ж животиками олігархів і їх нащадків… 
Можна було б точно сказати, до чого розказана вся ця і можливо подальша лабуда, якби я сам міг розібратися, – навіщо і за яким Макаром самого мене втиснули в цей останній вагон із вже призабутого СРСР, тоді як місце моє було не в останньому вагоні, в гумовому, який досі носиться по планеті, і пересісти в який мені ще належить, якщо тільки це приписав мені Адонай… І викличе чергових пломбувальників визволити мене з-під пломб… 
P.S. Минуло стільки років, та так і не визволили.