Читати книгу - "Дівчинка, яка вижила, Вікторія Ван"

Наступні кілька днів пройшли в постійній напрузі. Рон все більше часу проводив із Лавандою, і хоча я не могла сказати, що ревную, це створювало відчуття віддаленості між нами. Мені здавалося, ніби наша дружба почала змінюватися швидше, ніж я могла до цього звикнути. Герміона ж, як завжди, намагалася бути об’єктивною, але я бачила, що й її це турбує.

"Гаррієт, ти збираєшся щось із цим робити?" — запитала вона одного ранку, коли ми з нею йшли до класу з травології.

Я зупинилася, трохи роздратована її прямотою, хоча знала, що вона говорить правду.

"Герміоно, я не знаю, що робити," — зізналася я, зітхнувши. "Я не хочу втручатися в його особисті стосунки. Рон має право проводити час із ким завгодно. Та й… я ж сама сказала йому, що не хочу нічого більше."

"Так, але це не означає, що ти не маєш права на власні почуття," — зауважила вона, примруживши очі. "Ти ж не байдужа до того, що відбувається."

Я мовчала. Це була правда. Я не могла просто стояти осторонь і вдавати, що все добре. Але що я могла сказати? Як я могла сказати Рону, що мене турбує його нова дружба з Лавандою, коли я сама не могла зрозуміти власних почуттів?

Пізніше того дня, після уроків, я пішла в спільну вітальню Грифіндору, сподіваючись там знайти спокій. Рон і Лаванда сиділи разом у кутку, весело розмовляючи, і їхній сміх, що лунав через кімнату, різко пронизував мене. Я відвернулася, намагаючись не звертати уваги, і сіла поруч із Герміоною, яка читала щось біля каміна.

"Вони почали проводити багато часу разом," — пробурмотіла я, відчуваючи, як у мені наростає хвиля невдоволення, хоча я намагалася це придушити.

Герміона підняла очі від книги, кинула погляд на Рона і Лаванду, а потім знову зосередилася на мені.

"Так, це помітно," — погодилася вона. "Але ти маєш вирішити, як тобі з цим бути. Ти не можеш ігнорувати свої почуття весь час."

Я нічого не відповіла, бо відчула, що зараз не готова до таких розмов. Усе здавалося надто складним.

Пізніше, коли я вже збиралася йти до себе в кімнату, до вітальні увійшли Фред і Джордж Візлі — обидва з радісними усмішками на обличчях, як завжди. Вони були одними з небагатьох людей, чия енергія й оптимізм завжди піднімали мені настрій.

"Гаррієт!" — гукнув Джордж, помітивши мене. "Щось ти сьогодні сама по собі. Де твій компаньйон Рон?"

Я кинула погляд на Рона, який все ще був зайнятий розмовою з Лавандою, і знизала плечима.

"Зайнятий," — коротко відповіла я.

Фред і Джордж обмінялися швидкими поглядами й підійшли ближче, сівши поруч зі мною.

"Це все його нове захоплення?" — запитав Фред, явно не потребуючи відповіді, оскільки його очі вже стежили за парою в кутку. "Ну, знаєш, Лаванда вміє тримати увагу."

Джордж засміявся, додаючи: "Так, наш брат завжди тягнеться до чогось нового і… блискучого."

Вони жартували, але я знала, що ці слова зачіпають реальну проблему. Я не могла більше це заперечувати — мене дійсно хвилювало те, що відбувається з Роном. І не тільки через те, що Лаванда тепер займала його увагу. Це було щось глибше — страх, що я втрачаю його не лише як друга, а й як частину свого життя тут, у Гоґвортсі.

"Гаразд, не звертай уваги," — раптом сказав Фред, помітивши мою задуму. "Рон просто заплутався. Це буває. А ти ж знаєш, де він справді хоче бути."

Я здивовано подивилася на нього.

"Про що ти?" — запитала я, не розуміючи, до чого він хилить.

Джордж хитро посміхнувся.

"Він просто не знає, як із цим упоратися. Але ти для нього важлива, Гаррієт, і це видно. Просто дай йому час."

Фред кивнув, підводячись на ноги.

"Ми просто кажемо, що він не хоче тебе втратити, навіть якщо сам це ще не зрозумів."

Вони залишили мене, залишивши після себе відчуття ще більшої плутанини. Що вони намагалися сказати? Чи я справді була такою важливою для Рона, як вони стверджували?

Наступного дня після обіду я помітила Рона на самоті в бібліотеці — дивний вибір для нього. Мабуть, він просто хотів знайти тихе місце. Я вирішила скористатися цим моментом і підійшла до нього.

"Привіт," — сказала я, сівши навпроти нього.

Рон підняв голову, виглядаючи трохи здивованим, але все ж усміхнувся.

"Привіт, Гаррієт. Як справи?"

"Нормально," — відповіла я, але відчула, що час говорити прямо. "Хотіла з тобою поговорити."

Його обличчя миттєво змінилося, він виглядав стривоженим.

"Про що?"

Я зробила глибокий вдих.

"Про нас."

Рон затримав подих, і я побачила, як його плечі напружилися.

"Слухай, Роне," — почала я. "Я знаю, що ти проводиш багато часу з Лавандою, і це добре. Але я не можу заперечувати, що мене це хвилює. Не через неї, а через те, як це впливає на нас."

Його обличчя здалося трохи збентеженим, ніби він не зовсім розумів, про що я говорю.

"Я не хочу, щоб ми втратили нашу дружбу через це," — продовжила я. "Я розумію, що ми зараз усі заплутані, і я знаю, що, можливо, я теж в чомусь винна. Але мені важливо, щоб ми залишалися близькими, навіть якщо між нами щось змінюється."

Рон мовчав кілька секунд, потім, нарешті, заговорив:

"Гаррієт, я... я теж не хочу втрачати нашу дружбу. І ти права, все стало трохи заплутаним. Я не знаю, що сказати. Лаванда... вона весела, але ти для мене завжди була важливою. Можливо, я сам не до кінця розумію, як усе це працює. Але я ніколи не хочу втратити тебе."

Його слова пролунали щиро, і я відчула, як напруга всередині мене трохи зменшилася.

"Тоді давай спробуємо тримати все під контролем," — сказала я з легким усміхом. "Нам треба бути чесними одне з одним, щоб ми не втрачали те, що маємо."

Рон кивнув, його обличчя стало трохи розслабленішим.

"Домовились."

Ми посміхнулися одне одному, і хоча я знала, що все ще залишалося складним, цей момент дав мені надію. Можливо, ми й справді впораємося з цим разом.

Коли я піднялася з-за столу й попрямувала до виходу з бібліотеки, всередині мене нарешті з’явилося відчуття полегшення. Розмова з Роном була важливою, хоч і складною. Ми обидва знали, що щось змінилося, але принаймні тепер ми були на одному боці — чесні один з одним і готові працювати над нашою дружбою.