Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

Коли Беатріс вийшла з кімнати, сер Чарльз і містер Саттертвейт обмінялися спостереженнями.

– Міс Віллз вивідувала й винюхувала, капітан Дейкез напився, місіс Дейкез не виказувала емоцій. Що ще? Дуже мало інформації.

– Так, дійсно мало, – погодився Саттертвейт.

– Покладімо надії на Алісу.

Аліса була спокійною темноокою жінкою років тридцяти.

Говорила вона охоче.

Сама вона не вірила, що Елліс до цього причетний. Надто по-джентльменськи він поводився. Поліція припустила, що він звичайний шахрай. Аліса була певна, що це далеко від правди.

– А ви впевнені, що він був звичайним справжнісіньким дворецьким? – запитав сер Чарльз.

– Не звичайним, сер. Він не схожий на жодного дворецького, з яким я досі працювала. Він інакше організовував роботу.

– Але ви не вважаєте, що це він отруїв господаря?

– О, сер, я не розумію, як би він міг це влаштувати. Я обслуговувала гостей разом із ним, і він не міг би нічого додати господареві в їжу так, щоб я не помітила.

– І в напої?

– Він розливав гостям вино, сер. Спершу херес, до супу, а потім рейнвейн і кларет. Але що він міг, сер? Якби щось було у вині, він отруїв би всіх – всіх, хто його пив. Господар не пив нічого такого, чого не пили гості. Те саме і з портвейном. Всі джентльмени пили портвейн. І дехто з леді теж.

– А винні келихи забрали на таці?

– Так, сер. Я тримала тацю, а містер Елліс ставив на неї келихи. Потім я віднесла їх на кухню. Коли по них прийшла поліція, вони були там. Келихи від портвейну лишалися на столі. Поліція нічого в них не знайшла.

– А ви впевнені, що лікар не їв і не пив нічого особливого, того, чого решта не куштувала?

– Принаймні я такого не бачила. Власне, я певна, що такого не було.

– І ніхто з гостей не давав йому…

– О ні, сер.

– Алісо, а вам щось відомо про таємний хід?

– Один із садівників мені про нього розповідав. Він виводить кудись у ліс, до руїн. Але я ніколи не бачила жодного лазу в будинку.

– А Елліс про нього нічого не казав?

– О ні, сер, я впевнена, він про це нічого не знав.

– Як ви гадаєте, Алісо, хто міг убити вашого господаря?

– Не знаю, сер. Я взагалі не можу повірити в те, що це вбивство… Мені здається, це якийсь нещасний випадок.

– Гм. Дякую, Алісо.

– Якби не смерть Беббінґтона, – сказав сер Чарльз, – можна було б подумати, що вбивця – вона. Гарна жінка… І дбала про гостей за столом… Але ні, цього не достатньо. Беббінґтона вбили, а Толлі однаково не звертав уваги на гарних жінок. Він був не з тих.

– Але йому було п’ятдесят п’ять, – задумливо промовив Саттертвейт.

– І що ви намагаєтеся цим сказати?

– В такому віці чоловіки нестямляться через молодих жінок, навіть якщо не були схильні до цього доти.

– Чорт забирай, Саттертвейте. Та мені ж… ем… скоро п’ятдесят п’ять.

– Знаю, – сказав той.

Зустрівши хитрий погляд Саттертвейта, сер Чарльз опустив очі. Жодних сумнівів – він почервонів.

Розділ п’ятий

В кімнаті дворецького

– А що, як нам оглянути кімнату Елліса? – запитав Саттертвейт, насолодившись тим, як зашарівся сер Чарльз.

Актор вхопився за цю можливість змінити тему.

– Чудова ідея. Саме збирався вам це запропонувати.

– Звісно, поліція вже її як слід обнишпорила.

– Поліція… – Арістід Дюваль зверхньо від неї відмахнувся. Намагаючись забути своє миттєве зніяковіння, він з поновленим завзяттям заходився грати свою роль.

– Поліцейські – телепні, – узагальнив він. – Що вони шукали в його кімнаті? Докази того, що він винний. А ми шукатимемо доказів його непричетності – це ж зовсім інша річ.

– А ви цілком упевнені в тому, що Елліс не вин ний?

– Якщо ми маємо рацію щодо Беббінґтона – він просто жодним чином не може бути винним.

– Так, до того ж…

Містер Саттертвейт не закінчив свого речення. Він збирався сказати, що якщо Елліс – професійний злочинець, якого сер Бартолом’ю викрив, через що Елліс того вбив, то ця справа виявиться неймовірно нудною. Проте він вчасно згадав, що покійний лікар був другом сера Чарльза Картрайта, і сам здивувався безсердечності, яку майже виказав.

На позір кімната Елліса не обіцяла цікавих відкриттів. Охайно розкладений і розвішаний одяг у комоді та шафі. Добре зшитий різними шевцями. Очевидно, не його власний, а подарований йому за різних обставин. Те саме зі спідньою білизною. Черевики ретельно начищені й розставлені на тримачах.

Містер Саттертвейт узяв черевик і пробурмотів:

– Дев’ятий розмір, ось так, дев’ятий.

Але позаяк слідів у справі не згадувалося, це спостереження нікуди не вело.

Оскільки форми дворецького тут не було, то виходило, що Елліс втік у робочому костюмі – містер Саттертвейт вказав серу Чарльзові на цей важливий факт.

– Будь-який чоловік у його ситуації перевдягнувся б у звичайний одяг.

– Так, дивно… Здається, хоч це й абсурд, ніби він взагалі не тікав… Маячня, звісно.

Вони продовжили пошуки. Ані листів, ані паперів, окрім вирізки з газети про лікування мозолів та абзацу про прийдешнє весілля доньки герцога.

На тумбочці в дворецького був блокнот промокального паперу та маленька пляшечка чорнил – а от перової ручки не було. Сер Чарльз підніс блокнот до дзеркала, але даремно. Одним аркушем багато користувалися: на ньому була плутанина написів, і чорнила видалися засохлими обом чоловікам.

– Або дворецький не писав листів, відколи почав тут працювати, або не промокав їх, – зробив висновок Саттертвейт. – Це старий блокнот. Ось, тут… – Він задоволено тицьнув у ледве помітне «Л. Бейкер» серед мішанини слів. – Я б сказав, Елліс цим узагалі не користувався.

– Дивно, чи не так? – повільно сказав сер Чарльз.

– Тобто?

– Ну, зазвичай люди пишуть листи…

– Злочинці – ні.

– Так, певно, ви маєте рацію. Може, йому було що приховувати, тому він так і втік… Ми ж кажемо лишень, що він не вбивав Толлі.

Вони поповзали по підлозі, підняли килим, зазирнули під ліжко. Ніде нічого не було, окрім плями чорнил біля каміна. Кімната розчаровувала голизною.

Чоловіки пішли звідти дещо спантеличені. Їхній детективний запал згаснув.

Можливо, їм навіть подумалося, що в книжках усе влаштовано якось вдаліше.

Вони поговорили з іншими слугами – наляканими дівчатами, які трепетали перед місіс Лекі та Беатріс Черч, але нічого корисного з’ясувати не вдалося.

Нарешті чоловіки пішли.

– Що скажете, Саттертвейте? – запитав сер Чарльз, коли вони прогулювалися в парку. (Машина Саттертвейта мала забрати