Читати книгу - "І навіть смерть не розлучить нас, Микола Білоус"

     Усе рано чи пізно повертається на «круги своя» - знову була осінь, як два роки тому. Знову дощ з мокрим снігом періщив над світом із свинцевих важких небес. Випадкові перехожі хлюпали тою сніговою кашею тротуарами, виблискуючи парасольками в скупому світлі ліхтарів. Я брів алеєю міського парку без жодної й найменшої надії чи сподівання на неочікуване людське щастя і тепло домашнього затишку. Просто ішов і творив свою ходу. Десь там, далі, у кафе на мене мала чекати Марійка. Чи, можливо мені доведеться зачекати її, ще не знав. Та й не хотів про це думати. Скільки разів це знову повторюється з нами? Навіть не порахувати. Знав – вона обов’язково прийде.  Аби лише побачитись. Мовчки поєднатися, злитися в обіймах. Без виправдань і пояснень. Виплакати мені свій біль, очистити душу, як перед смертю. І знову піти надовго розлучитися. « Боже! – хотілося закричати у відчаї. – За що така кара? Навіщо розділив нас на двоє? Адже думаємо, відчуваємо і живемо, як одна людська душа. А ти щоразу все більше і більше глумишся над нашими тілами та розриваєш болем наші серця. Чого ти боїшся? Нашої краси і величі, нашого розуму? Коли будемо ми разом – однією людською душею? Бо станемо рівними тобі? Перевернемо світ з голови на ноги, як то і має бути? І тоді там не залишиться місця недолюдям та упирям?... Тоді ти не наш Творець!»

В голові крутилися слова відомої пісні: «Пускай ты выпита другим, но мне осталось, мне осталось. Твоих волос стеклянный дым. И глаз осенняя усталость…» А могло усе бути зовсім по іншому.                                                  Михайло сумно дивився на почорнілі мокрі постаті кленів, обабіч алеї парку і думав: – «Якби дерева мали крила та раптом подалися до вирію – я, мабуть, помер би від самотності.

Кінець