Читати книгу - "Острів Скарбів"

– Окіст зовсім не проста людина, – казав мені боцман, – він учився в гарній школі й може говорити, як по книзі, якщо захоче. Хоробрий він, наче лев. Якось я бачив, як він впорався з чотирма фертиками – сам, без зброї!

Уся команда поважала і навіть слухалася Сильвера. Він умів поговорити з кожним і кожному чимось прислужитися. До мене він ставився дуже приязно і радів, коли я заходив до нього в камбуз, який кок тримав у бездоганній чистоті.

Вичищений і розвішаний по переборках посуд завжди сяяв, наче полірований, а в кутку стояла клітка з папугою.

– Заходь, заходь, Гокінсе, – запрошував він мене. – Нумо, потеревень зі старим Джоном. Я нікому не буваю таким радим, як тобі, любий друже. Сідай і послухай новини. Ось Капітан Флінт… я назвав свого папугу на честь відомого пірата… Так от, Капітан Флінт провіщає нам щасливе плавання. Чи не так, Капітане?

Папуга у відповідь на це заходився неймовірно швидко вигукувати: «Піастри! Піастри! Піастри!», поки нарешті знесилився від крику, і тоді Джон накрив клітку хустиною.

– Цьому папузі, – казав він, – мабуть, уже двісті років, Гокінсе. Вони ж живуть до біса довго. І хіба що сам диявол бачив більше зла за нього. Він плавав ще з Інглендом,[5] славнозвісним капітаном Інглендом, піратом. Бував на Мадагаскарі, і в Малабарі, і в Суринамі, і в Провіденсі, і в Портобелло. Бачив, як виловлюють вантаж із затонулих кораблів. Там і навчився кричати «піастри». І не дивно: тоді вони дістали триста п’ятдесят тисяч піастрів, Гокінсе!.. Цей папуга був присутній при абордажі судна віце-короля Індії біля Гоа. А якщо поглянути на нього, він ніби ще молодий. Одначе ми чимало понюхали пороху, Капітане, чи не так?

– Приготуватися! – кричав у відповідь папуга.

– О, він чудовий моряк! – примовляв кок і, видобувши шматочок цукру з кишені, пригощав папугу. Тоді папуга трощив дзьобом пруття ґраток клітки і вигукував найжахливішу лайку.

– Не можна помацати дьоготь і не забруднитися, друже, ось і цей бідолашний старий птах навчився лаятися, сам не розуміючи, що каже, – будь певен. Він лаятиметься навіть у присутності преподобного капелана.

І Джон накивував мені оком із таким виглядом, ніби був найприязнішою і найвеселішою людиною в світі.

А між сквайром і капітаном Смолеттом і досі точилася холодна війна. Сквайр навіть не намагався приховати свого презирства до капітана, який уникав як міг розмов зі сквайром, а коли без цього не обходилось, говорив коротко і різко. Врешті-решт він визнав, що помилявся стосовно команди, бо більшість людей виявилися на диво добрими моряками і поводилися як годиться. Щодо шхуни, то він говорив про неї із захватом.

– Вона слухається стерна так само, як гарна дружина свого чоловіка, сер, – казав капітан. – Утім, мушу додати, що поки ми не повернулися додому, і це плавання мені так само не подобається.

Сквайр при цих словах повертався до нього спиною і, згорда походжаючи палубою взад-вперед, промовляв:

– Ще трохи і мені терпець урветься через цю людину.

Коли прийшла негода, ми мали можливість переконатися в перевагах нашої шхуни. Команда була задоволена, і це не дивно. Як на мене, з часів Ноєвого ковчегу на жодному судні не панькалися з командою так, як на нашому. Подвійна порція грогу видавалася аби з чого, на всі свята і щоразу, коли сквайр дізнавався про день народження кого-небудь із матросів. На палубі завжди стояла діжка з яблуками, щоб кожен охочий міг ласувати, коли йому заманеться.

– З цього діла не буде, – казав капітан. – Це тільки розпещує команду, повірте мені.

Утім, саме діжка з яблуками, як побачите далі, добре нам прислужилася. Саме завдяки їй ми вчасно дізналися про небезпеку і не загинули від рук зрадників.

А було це так.

За пасатом ми швидко наближалися до острова, розташування якого я наразі не можу повідомити. Вдень і вночі ми вдивлялися вдалину, сподіваючись побачити землю. За обчисленнями, пливти нам лишалося менше доби. Упродовж ночі або, найпізніше, завтра до опівдня ми мали побачити Острів Скарбів. Попутний вітер, спокійне море – ми тримали курс на південний захід. «Іспаньйола» мчала вперед, іноді зариваючись у хвилю бушпритом і розкидаючи навсібіч водоспади бризок. Робота на судні кипіла, у всіх був чудовий настрій, бо перша половина нашого плавання добігала кінця.

Невдовзі після заходу сонця, скінчивши денну роботу, я йшов поспати, як раптом страшенно захотів яблук і завернув на палубу. На вахті стояли чергові й уважно дивилися, чи не з’явиться на обрії острів. Стерновий, спостерігаючи за навітряним нахилом вітрил, тихенько насвистував. Тишу порушував хіба що шум хвиль, які розбивалися об борт корабля.

Виявилося, що у діжці лишилося одне яблуко, і, щоб його дістати, мені довелося лізти всередину. Умостившись там у темряві, заколисаний плескотом води і погойдуванням шхуни, я мало не заснув. Раптом діжка гойднулася: хтось сперся об неї спиною і важко опустився на палубу. Я хотів було вилізти назовні, аж тут впізнав Сильверів голос. Після перших же сказаних ним слів я, нажаханий, зачаївся на дні діжки і з цікавістю прислухався до розмови. За мить я усвідомив, що життя усіх чесних людей на судні тепер у моїх руках.

Розділ ХІ

Що я почув, сидячи у діжці з-під яблук

– Ні, не я, – казав Сильвер, – а Флінт був капітаном. А я через свою дерев’янку обіймав посаду підштурмана. Ногу я свою втратив у тій самій сутичці, в якій старий П’ю втратив зір. Мені ампутував її один вчений хірург – він учився в коледжі й знав усю латину напам’ять. Потім його повісили, як собаку, сохнути на сонці разом з усіма іншими. Це були люди Робертса,[6] і загинули вони через те, що весь час змінювали назви своїх кораблів. Сьогодні корабель називається «Королівська фортуна», а завтра ще якось інакше. Як охрестили судно, так воно й зветься – оце по-нашому. Так було з «Касандрою», яка допомогла нам щасливо забратися геть із Малабара після того, як Англія зробила віце-королівство в Індії. Так само було зі старим судном Флінта –