Читати книгу - "Холодний шепіт, Олена Закаєва"

На світанку, коли перші промені сонця пробивалися крізь туман і покривали землю м'яким світлом, жителі міста вирушили до лісу. Вони йшли мовчки, з якимось передчуттям, яке вони не могли зрозуміти, але яке змушувало їх поспішати. Новини про дивні зникнення не вщухали, і тепер вони прийшли, щоб дізнатися правду. Тінь страху висів над їхніми будинками, наче це не був просто ліс, а жива істота, яка поглинала все, що наближалося до нього.

Вони знайшли останки там, де стояв старий вівтар. Обгорілі, скалічені до невпізнання, вони лежали серед уламків, як останні сліди того, що колись було живе. Вогонь не залишив нічого, крім чорних слідів і залишків, що іскриться, які несли в собі страшну історію. Хтось спробував доторкнутися до цього, але тільки-но вони відчули жахливий тягар у повітрі, вони відступили.

Ніхто не знав, кому належать ці останки. Вони не були чиїмись явними залишками, це було щось інше — не просто людські останки, а й щось темне, зловісне. У повітрі відчувався запах горілого дерева і дивного, металевого запаху, наче сама земля просочилася цим жахом.

Іван Морозов так і залишився зниклим. Ніхто не зміг знайти його тіло, і його зникнення стало лише черговою нерозгаданою таємницею в цьому зловісному лісі. Його сім'я чекала, сподіваючись, що він повернеться, але чутки, що ходили в місті, говорили про інше. Що він став частиною цього лісу, як і всі ті, хто колись загубився у його тіні.

Все це було так дивно, так незрозуміло. Кожне слово, кожне обличчя, яке пам'ятало Івана, здавалося замкненим у цьому лабіринті незрозумілих подій. Пам'ять про нього поступово зникала, і залишалося тільки почуття, що цей ліс забрав його, як і решту всіх, хто опинився в його пастці.

І якщо хтось ще вірив у те, що він може бути живим, то тим більше ставало зрозумілим, що ліс більше не відпускав нікого. Він поглинав і більше ніхто не міг піти, не залишивши сліду.

Але тепер у лісі було тихо.

Не було ні шурхота вітру, ні співу птахів, як раніше. Все було ніби заморожене, ніби сам ліс стояв в очікуванні чогось. Чистота тиші була лякаючою, навіть жахливою. Він був мертвим і живим одночасно, чекав чогось, але водночас поглинав усе. Він став тим місцем, яке ніхто не наважувався перетнути, тим місцем, де зникали всі, хто не був готовий зрозуміти його правила.

Сашко зникло.

Як і всі, хто будь-коли стикався з цим злом, вона розчинилася в тіні, як зникає дим від вогню, залишаючи лише сліди на піску. Вона не повернулася, не залишила записів, не з'явилася у своїх снах. Усі сліди її присутності зникли так само швидко, як вона сама. Ліс став її могилою, і тепер лише порожнє місце, де стояв вівтар, нагадувало про її існування.

Мешканці міста, зібравшись на місці події, стояли у повній тиші. Вони не говорили жодного слова, розуміючи, що вже не мають права знати більше. Вони знали, що тепер цей ліс став частиною їхнього життя, частиною жахливих історій. І жодної сили не вистачить, щоб його перемогти.

Ліс забрав своїх.

І він продовжував чекати.